Понтиїзм. Казки кінця світу - Олександр Міхед

Його Ім’я Прізвище записані на скрижалях історії сучасного мистецтва, як художника, котрий знайшов свою власну манеру, як митця, котрий прославився своїм революційним жестом бездіяльності — малювати не малюючи. Він продемонстрував одвічний сумнів митця, ширше — людини, яка завжди повинна враховувати право на помилку. Вірити у можливість хиби, але все одно — кожне падіння — це сходинка на життєвому шляху. Його творчість стала яскравим уособленням духу часу, коли кожен має можливість отримати свої ворголівські 15 хвилин слави, нічого для цього не зробивши. Просто відзнявши відос свого інтиму, або потрапивши до скриньки реаліті-шоу.

Свого часу його «не-творчість», як її влучно характеризували сучасники, і рекордні ціни на світових аукціонах спричинили хвилю епігонів, яка, на жаль, не знайшла внутрішньої потенції перерости у цунамі мистецької школи. Хоч все одно часом на аукціонах сучасного мистецтва подекуди виринають шедеври — «white art». Частину з них на вторинному ринку ділки намагаються видати за підроби Концептуального Митця.

Загалом серія «Картини мого буття» нараховує від 70 до 200 полотен різного розміру. Таке варіювання у кількості повинно бути внормоване спеціальним Фондом та Інститутом імені Імені Прізвища. Їхня діяльність має на меті всебічне вивчення творчості Концептуального Митця. Перед поданням роботи з «білої серії» на аукціон вона обов’язково повинна пройти сертифікацію та експертизу для з’ясування тривалості перебування полотна у житлі або майстерні митця. Особливо цінними вважаються полотна зі слідами фарби, губної помади однієї з колишніх дружин Митця, себто цятки і сліди, що показують екзистенційні вагання Імені Прізвища. Його перебування на помежів’ї між створенням картини, вихопленням певного образу та його мистецьким актом бездіяльності, який у глибшому буттєвому вимірі розглядається як життєвий вибір.

Ми горді репрезентувати на сьогоднішньому аукціоні унікальне полотно з «білої серії». Його розміри справді вражають — 5 х 7 метрів. Його ексклюзивність полягає не тільки в розмірах, а й в обставинах, за яких воно з’являлося.

Концептуальний Митець запрошує свого глядача до захопливої інтелектуальної гри. Якщо переступити через емоційне захоплення, яке викликає розмір полотна, і сконцентруватися на самій картині, то можна відчути обшир нереалізованих задумів, велич недопрожитого життя молодого митця. Ця ідея підкріплюється особливими проривами полотна у правому нижньому куті. Цей прорив утворився внаслідок останнього падіння митця. Експерти донині провадять дискусії, чи митець помер до падіння, чи безпосередньо в процесі падіння, чи просто від удару об бетонну підлогу. Але факт залишається фактом — тіло митця прорвало ідеальну білу прямокутну форму, залишивши по краях криваві плями.

Концептуальний Митець жив Мистецтвом. І ця картина — вершина його творчості — показує нам, що і помер він, тримаючи у голові своє білосніжне мистецтво. Ще на початку своєї недовготривалої кар’єри митець декларував:

«Життя — це мистецтво.

Мистецтво — це сон.

Сон — це сніг.

Розтопіть сніг довкола себе — і ви побачите справжнє життя».

Немає жодного сумніву, що саме творчість Імені Прізвища стане віхою відліку нового періоду в мистецтві. Коли закінчиться ця безконечна війна, творчість Концептуального Митця стане білим прапором перемир’я між ворожими сторонами. Та білим аркушем, на якому буде записано нову історію Постпоствоєнного періоду новітнього мистецтва. Акт невтручання у природу, вибір мовчання, свідомого не загравання з системою стане маніфестом Нової Доби».

Ім’я Прізвище, спеціаліст Аукціонного дому

(з каталогу Вечірнього аукціону)

* * *

«Стоп. Я щось не зрозумів? А де мистецтво? Я і сам так зміг би. Скоро вопше воздух продавать будуть».

ні Імені, ні Прізвища

(із Книги відгуків першої персональної виставки Концептуального Митця «Картина мого життя»).

Відос

На підлозі граються двійко дітей — Пітер і Кейт. Чи радше — Петрик і Катруся, як їх наполегливо продовжує називати бабуся, доводячи до сказу невістку та іноземних гувернанток. Пітеру одинадцять, він пухкий і кривоногий. Кейт десять, і її кругле лице — так само результат бабусиних безконечних вливань харчових інвестицій у «здоровеньких діток». Вони сидять на м’якому килимі і перешіптуються:

— Ну, що думаєш, уже можна?

— Ну, думаю, вже всьо началося, — відповідає Кейт, неуважно напинаючи сукню на ляльку.

Їхні рухи механічні. Вони лише вдають діяльність. Так, ніби за ними спостерігає прихована відеокамера, невидима відеоняня, яку названий батько грозився поставити в кімнаті. «Щоб ви там не пустували, хе-хе-хе», — казав він, погладжуючи черевце і поправляючи окуляри.

— А може давай сначала шось по урокам позирим?

— Давай щас бистренько з цим розберемся, а тоді всьо шо скажеш, — відповідає Пітер, підморгуючи сестрі, — Катюх, глянь, чи всьо робить.

Пітер передає дівчинці свій стільниковий, який радше схожий на міні-ракету, ніж на переговорний пристрій.

Кейт зграбно вправляється з телефоном, вимикає звук, налаштовує вбудовану камеру на режим відос. Пітер поволі підводиться з килима, уявляючи себе «Пандою кунг-фу» на таємній операції. Кейт кілька секунд вирішує, чи повзти по-пластунськи чи пройти навшпиньках, як балерина.

Діти з налаштованою камерою в руках пробираються довжелезним коридором з високою стелею. Цієї миті обоє уявляють, що загубилися в темному лісі, наповненому різними звуками: у сусідів зверху закипає чайник, у сусідів знизу — ремонт, голуби харчуються за вікном і вибивають дратівливу чечітку на козирках балкона, а головне — десь там, у кінці коридору, у лігвищі звіра, у печері людожера, щось жахливо порипує, часом стукає і