Понтиїзм. Казки кінця світу - Олександр Міхед

Під ранок курва та її стомлені сестри спостерігають зародження нового дня. Душі померлих і полеглих збиваються разом у передсвітанковий туман. У повній тиші світ показує своє справжнє обличчя, ту приховану невимовну красу, яку неможливо описати. І сестри це розуміють. І тому мовчать. Не ставлячи питань. Не шукаючи відповідей.

Незалежні

Війна затягнулася і перейшла в іншу стадію. Починалися воєнні дії іншого характеру — інформаційні. Канали змагалися між собою у хитромудрості режисерських знахідок. Війну можна було програти без жодного пострілу. Всі постріли, вся кров, що транслювалися телебаченням, — все було бутафорією, реквізитом, магією «нового телевізійного кіно», як встигли піарники назвати вигаданий телевізійний світ.

Розгублені глядачі стрибали з каналу на канал, щоб, за старою звичкою, зліпити з різних репортажів єдину думку. Інформаційне середнє арифметичне. Приміром, якщо ворожі інформатори повідомляли, що в полон захоплено 100 вояків, а наші зі слиною по всьому екрану доводили цифру 30, то усміхнений глядач робив висновок, що реальна цифра коливається від 50 до 70. Всюдисущі піарники називали цей ефект «поїздкою в таксі»: хоч би яку ціну називав таксист, від неї завжди варто відкидати 10—15 одиниць, а якщо ж ціну називали ви, то до неї таксист автоматично і розлючено докидав ще 35—40 одиниць.

Цього разу цифри взагалі не називались, а якщо й називалися, то похапцем, поміж рекламою кібер-секс-машин і вінтажно-екзотичною пропозицією посадки картоплі.

Війну на цьому фронті було програно — пресу окуповано, мережу відрізано, а радіо вже давно ніхто і так не слухав.

Інформаційна війна створювала своїх героїв. Віртуальні герої, змодельовані з кількох реальних вояків часів Другої світової, отримували віртуальні відзнаки від віртуальних генералів та урядовців цілком невіртуальної країни.

Інформаційна війна точилася по всій території, долітаючи до найглухіших сіл, де був хоча б один телевізійний пристрій — підсліпуватий телевізор, спроможний транслювати образи. Пропагандисти ставили пам’ятники невідомому солдатові, якого молодь за звичкою називала «Анонімусом». Такі пам’ятники виринали в кожному селищі. Солдати невідомого війська не мали чіткого тіла та обличчя. Замість лиць у них були монітори, на які транслювали чорно-білі кадри кінохроніки, спеціально відзняті на вінтажну, по правді, єдину камеру, що віднайшлася на державній кіностудії.

Пам’ятники невідомим солдатам постійно трансформувалися — імітуючи підрив на ворожій міні, їхні скульптурні тіла вибухали навсібіч шматками, оголюючи солдатський скелет, а за мить, немов притягнуті магнітом, збиралися знову до купи. Інші пам’ятники мироточили червоною рідиною, що символізувала кров з прострелених ран. Дітлахи і алкаші хутко розсмакували червону рідину, яка виявилася підсолодженою бовтанкою з порошку барбарису, що лишався на армійських складах із попередніх епох. Періодична кривава діарея не зупиняла ні дорослих, ні дітей від постійного прикладання до тіл анонімусів.

Аґенти інформаційної війни розбрелися по всій країні. Здебільшого це були театральні актори, які з початком телевізійних баталій залишилися без роботи, бо у великих містах люди взагалі намагалися якомога рідше виходити на вулиці, щоб: а) не підірватися на випадковій міні; б) не потрапити під машину чи під ворожий обстріл; в) не підхопити невідомий вірус, спеціально розроблений для враження громадян країни (ніби перед тим, як їх прикінчити, він заглядав у паспорт і перевіряв генеалогічне дерево). Безробітні актори докладали зусиль і таланту, щоб переконати людей на сході, що на заході вже почалися еміграція і депортація. Мовляв, більшість миттю перебралася до родичів у Речі Посполитій та Австро-Угорщині. А меншість з усім необхідним і насущним, минаючи кордони і перепони, йшла на схід.

Водночас на протилежному кінці країни інші трупи акторів провадили свої диверсійні гастролі, змінюючи діалектну говірку і добираючи слів, переконували, що на сході вже все почалося. І вони — тільки перші, будуть інші, підтягнеться і решта. З півночі на південь шкандибали драматичні актори, розігруючи в кожному поселенні справжні драми, переконуючи глядачів, що війна є запеклою як ніколи, що багато наших полягло, тож годі, браття, думать й думку гадать, пора робить хоч щось. Актори шкандибали далі зі своїми оперетами, а народне радіо не вщухало ні на мить. І всюди вдало зіграні байки підхоплювалися місцевими пліткарями-артистами і далі транслювалися наживо з вуст у вуста.

Інформаційна війна створювала своїх героїв. Їх показували як національних звитяжців. З ними запустили кілька мультсеріалів для патріотичного виховання. Їхні фігурки для дітей були найкращим подарунком святого Миколая для Петрусика і Катрусика. Їхні ж дорослі копії для дорослих самотніх дівчат і жінок мали не менший попит. І багато хто з гумових бійців ліжкового фронту вибухав через надмір патріотичних почуттів, які докладали чорноброві, щоб отримати свою частину свободи. Піарникам було важливо дібрати правильні імена героям, щоб у них був зв’язок із народними казками, зі славною історією, і щоб в імені вчувався козацький заклик і поклик до дії.

Найуспішнішим їхнім проєктом був Вернигора. Він був єдиною причиною, заради якої люди взагалі вилазили зі своїх бомбосховищ, щоби поглянути на його концерти на стадіонах. Його кремезна постать і моторність видавали хвацького, всім відомого вояка, борця за незалежність. Зазвичай, його аншлаги складалися з драматургічно-вивірених проповідей-закликів, які перемежовувалися виступами неофолькових гуртів, оголених мавок і пострілами з вінтажних калашів.

Слава Вернигори ширилася. Нарізки з його виступів дедалі частіше транслювалися на моніторах-обличчях невідомих солдатів.

Остап Вернигора, у минулому Яків Петрович Вертихвіст, учитель історії районного масштабу, чимраз глибше вживався у свій образ. Припасовувався під модель, розписану піарниками. Він був розкрученим брендом, що приносив гроші. Але він розумів, що настав час справжніх дій.

* * *

Ранок видався прохолодним. Ще затемно місцеві активісти підготували сільський майдан до приїзду гостей зі столиці. Розвішали всюди патріотичні стрічки — їхній колір змінювався залежно від сезонів моди, що своєю непрогнозованістю нагадували прогнози погоди. Між активістами навіть виникла суперечка, бо в селі знайшлися стрічки тільки з минулого і позаминулого сезону. А з цього не було. Над майданом лунали голоси:

— Чи раптом не скажуть чого?

— Га?

— Не тойво?

Врешті-решт баби сказали, що «пойдьот», і зверху понав’язували рушники.

На майдан почав збиратися люд. Всі ґречно віталися один із одним. Вбравшись у найкращий одяг, старики підморгували бабцям і накручували вуса. Ті з виглядом «ох-та-скікі-вже-ж-можна» пускали бісики у відповідь. Молодші йшли з прапорами і хоругвами, які знову входили в моду цього сезону. Дівчата несли величезні саморобні плакати, на яких Вернигора гарцював у різних образах — тут войовничий, тут лагідний син Батьківщини, тут замислений мудрець.