Тато в декреті, Артем Чапаєв

Тім Мінчін, «we’re just monkeys in shoes»[2]. Якщо говорити про «природне», то й моногамна сім’я — скоріше не природна. Вона соціальна. Крім проміскуїтету чи гаремної системи, для деяких приматів природним є символічний анальний секс серед самців. Не через повальний гомосексуалізм, а для підтримання ієрархії та дисципліни. Прихильникам «природного» також буде особливо цікаво почитати про сексуальну поведінку карликових шимпанзе бонобо — на сьогодні наших найближчих родичів.

От... Це щодо статевих ролей у людських сім’ях. Вони не природні, а соціально сконструйовані. Отже, можуть змінюватися. Батько може сидіти з дітьми, мама може заробляти на сім’ю. Неймовірно, але факт! Підтверджено власним досвідом!

Не те щоб я когось до чогось агітував, але настав час для камінг-ауту.

Мабуть, я фемініст. Ні-ні, не ота уявна волохата недоглянута тітка в розтягнутих рейтузах і заношеній бейсболці! Аж ніяк. Про фемінізм існує багато стереотипів; британські вчені вивели навіть формулу: чим дурніша людина, тим дурніші в неї стереотипи. Але розбирати їх не час і не місце. Грубо кажучи, насправді в ідеології фемінізму йдеться про справедливість між чоловіками та жінками. Не більше й не менше.

На початку, треба визнати, у мене траплялися хвилини слабкості. Вигулюєш у переносці одномісячну дитину, і саме в найвіддаленішій від будинку точці маршруту вона прокидається й починає кричати. Я читав, що американці проводили експерименти над своїм елітним спецназом: під час симулювання бойової ситуації вмикали через звуковий підсилювач плач немовлят. Військо деморалізувалося!

Так і ти біжиш додому, до материнської груді, і думаєш: от зараз прийду й заявлю Оксані, що все це до одного місця, дитині потрібно бути з мамою, бо чоловікові важко впоратися! Поки добіжиш, дитина знов засне — і ти нічого Оксані не скажеш. Бо стільки разів бачив, що й жінці непросто.

Можливо, я «непослідовний» фемініст — і далі дисклеймер для тих, хто в темі. Зрозуміло, що цю книжку читатимуть академічні фемініст(к)и. Боюся, хтось із них критикуватиме автора за непослідовне вживання фемінітивів, тобто жіночих форм слів: «соціологиня» замість «соціолог» на позначення Оксаниної професії тощо. І хоч, як люди сімейні, ми обоє вважаємо, що одна помита чоловіком тарілка робить для рівноправності статей більше, ніж один раз ужите слово «мисткиня», а десятеро татів із немовлятами — більше, ніж десять осіб на круглому столі про фемінітиви, — я все ж таки визнаю, що й жіночі форми слів важливі. Оксана тут більша «скепткиня», проте річ не в тому. Просто чинить опір сама мова. Звісно, мова змінюється. Зокрема, свідомими рішеннями. Однак, допоки «диригентка» звучить природно, а «фантастка» ріже вухо, мовне чуття змушує вживати живі словоформи.

Натомість для мети цієї книжки я прийняв радикальне рішення! Сімона де Бовуар може скаржитися, що у французькій слово homme позначає як людину загалом, так і чоловіка зокрема — і це робить жінку «другою статтю» навіть на рівні семантики. Російською можна дійти до цинічного «женщина — друг человека». Зате в українській мові «людина» — жіночого роду. Можливо, уважні читачки вже помітили, що я вживаю це слово передусім у значенні «жінка». Коли ж матиму на увазі «чоловік», писатиму: «чоловік».

Як каже наш старший син, їдучи попереду на велобігу:

— Тату, коли побачиш червоне світло, кричи: «Червоне світло!»

Декрет i робота

I от працює людина, ну, наприклад, журналістом. А в українській журналістиці можна почати дуже рано, ще студентом, за мізерну зарплатню. Відповідно, до двадцяти п’яти років людина вже доволі відома. Працює, скажімо, на центральному телеканалі, їздить у Кабмін, вітається за руку із прес-секретарем Президента.

У двадцять п’ять людина виходить заміж за коханого чоловіка, у двадцять сім народжує донечку-сонечко.

Журналістика — галузь розмаїта, є в ній речі, які можна робити з дитиною. Залежно, правда, від того, яка дитина. На телебаченні складно. Тож людина вирішує ненадовго піти в декрет. А тут чоловіка переводять в інше місто. А там вони вирішують завести ще одну дитину.

Отже, наша зірка блакитного екрану сидить у декреті років чотири або п’ять. У журналістиці тривалі перерви в роботі шкодять. Важливо не тільки стежити за подіями, але й підтримувати контакти з усіма цими клятими депутатами, міністрами, заступниками та їхніми прес-секретарями. Ну а в країні вибори щороку, а тут іще диктатор утік, демократія прийшла. Кляті депутати нові, не кажучи про прес-секретарів. От тільки олігархи ті самі.

Словом, людина четвертий чи п’ятий рік у декреті. Любить своїх донечок ніжною любов’ю, кохає і чоловіка коханням пристрасним. Утім, чоловік удома лише пізніми вечорами — у нього тепер багато роботи, бо перейшов у іншу фірму, треба напрацювати авторитет.

А вона цілими днями вдома, і їй хочеться поговорити не тільки про те, як каже корова або де у лялі вушко.

Хочеться пофілософувати про зміни в державі. Хочеться, зрештою, обговорити прочитану, поки доньки сплять, книжку. Людина з усмішкою згадує, як питала відомого політолога про напрям руху країни — і як час засвідчив, що політолог цілком лоханувся! Згадує, як брала інтерв’ю в знаменитого літературознавця, а опісля для себе самої розпитувала про улюблених авторів.

Згадує, а тим часом кришить на борщ картоплю, капусту, чистить моркву, відварює в каструлі яловичину, робить на сковорідці засмажку — тут молодша донька починає ворушитися в ліжечку, і людина вибігає глянути, що там, а коли повертається — засмажка згоріла.

Чоловік приходить з улюбленої роботи й розповідає, як сьогодні він розв’язав завдання, з яким не впорався попередник, і як двоє колег, поки пили каву, сказали йому «респект». А вона радіє