Тато в декреті, Артем Чапаєв

І взагалі — чоловікові в побуті легше. Наприклад, ми з моїми трирічним і однорічним брудними, пітними мужиками можемо тижнями, а за крайньої потреби й місяцями не прибирати. А раптом мама не витримає бруду й від злості пропилососить?

Тож не треба думати, що все ідилічно, якщо тато пішов у декрет. Ось нещодавно посварилися. Оксана таки пропилососила. А потім, за кілька днів, просить мене:

— Ну прибери хоч у туалеті й ванній. Якщо ти з дітьми, це не означає, що можна нічого більше не робити.

Прибирати санвузол із однорічним помічником — завдання вищого левела. То, як мавпеня, молодший син пробує видряпатися на тебе по ногах — натомість стягує з тебе штани до колін. То, скориставшись нагодою, кидає у відкритий унітаз м’ячик. Подивитися, як він там булькне.

Утім, насправді прибирання тривало хвилин п’ятнадцять. Тут річ не в часі, а в лінощах. Та в різних «поняттях». Дружина апелює, нагадуючи про мою матір, яка виростила аж чотирьох дітей:

— Уявляєш, якби твоя мама не прибирала, бо треба дивитися за дітьми? Що в хаті робилося б?

До речі, про мою маму, та й про Оксанину. У перший рік після народження молодшого сина ми з двома дітьми без бабусь просто не вижили б. Узагалі, у нашому суспільстві «інститут бабусі» настільки важливий, що хоч відкривай державний Інститут Бабусі. З великих літер. А можна капслоком. Звісно, в Інституті Бабусі слід відкрити й Управління Дідуся — але хай кожен сам оцінює відносну значущість цього Управління.

Так от, повертаючись до санвузла. Щоб змусити себе прибрати, я пробую думати про маму, а натомість згадую ПХД («парко-хозяйственный день», по-армійському) і прапорщика Величка, який перевіряв казарми в академії СБУ. Темна сторінка моєї біографії.

Ось прапорщик Величко проводить білою серветкою між трубами під раковиною. На серветці, ясна річ, лишається пилюка. Прапорщик Величко вибалушує очі й фальцетом, ніби йому щойно відрізали яйця, верещить:

— Курсант! Без увольнения! Три часа ПХД!

Словом, тут свої, чоловічі, травми.

Але я відволікся від дітей, наразі час закінчувати. Бо поки тато, відвівши старшого сина в садок, зачинився й пише про свій екзотичний героїзм, із молодшим сидить — хто би ви думали?!

Оксана паралельно, чую, намагається вирішувати по телефону робочі питання.

Годі, годі, продовжу писати іншим разом, бо зараз маленький утік від мами й уже під моїми дверима:

— Тяп-тяп-тяп!

Попередній текст, який можна офіційно вважати за вступ, спершу в іншій редакції вийшов на сайті «Повага» (povaha.org.ua). Рекомендую. А нові розділи починаю писати, здавши дітей бабусі на тривалі вихідні. Попереду велика робота, і хочеться бодай зробити перший ривок.

Та ледь не зірвалось.

У день від’їзду молодший син прокинувся о п’ятій ранку, хоч мав би о восьмій. Розраховуючи на розклад дня, я допізна читав. Молодший ще посеред ночі переповз від себе до нас і зручно вмостився між Оксаною та мною. Йому — затишно. А я — сплю на краєчку ліжка. Спина поболює, але сяк-так сплю, і тут — сюрприз! Синочок о п’ятій потягнувся й задоволено дає знати, що чудово виспався! Оксана, видатний прокрастинатор, до другої чи третьої ночі не спала, бо вписувалась у черговий дедлайн, — тож тепер вона підвелась, узяла ковдру й пішла у вітальню досипати на кушетці.

Малий спершу нічого — мовчки смокче пляшечку. Спати, правда, не дає, бо ж я зобов’язаний пляшечку тримати, а він тим часом своїми тоненькими пальчиками лізе мені під нігті. Не те щоб дуже боляче, але, як би то сказати... проникливо.

За півгодини синові стає нудно. Я хочу бодай валятись, а він уже сповзає з ліжка. Простягаю руку й висуваю йому шухляду комода з одягом — хай порпається. Давай, синку. Порядок має бути! Усе має опинитися в одному місці — на підлозі.

Я задрімав, здається, лише на секунду, а малий уже заповз до мене з картонною книжечкою. Умостився під пахвою:

— У! У!

— Ну яка книжечка, масю? Ще сонечко не зійшло!

Я не хочу читати. Я хочу спати. Чи бодай лежати із заплющеними очима. Але синок демонструє, як саме він зараз почне нити. А поруч спить старший, якого краще не будити, доки не час у садочок.

І що? Мружачи очі, у напівтемряві, напівпошепки читаю «Козу-дерезу». Рятує те, що знаю її напам’ять, не треба вдивлятись у літери.

Казочка закінчилася? Нічого страшного, тату! Починай усе спочатку! Show must go on![1]

Станом на сьому ранку я в напівістеричному стані.

— Фіг з тобою, встаємо.

Іду на кухню робити каву, і кава мені потрібна густа й тягуча, як сироп. Молодший із пляшечкою тупає слідом.

Нічого. «Спокойствие, Вася, только спокойствие». Увечері Оксана відвезе дітей до бабусі, ти виспишся, а завтра нарешті — нарешті!!! — почнеш писати, нормально попрацюєш.

І