Кожен день – інший. Щоденник - Галина Василівна Москалець

Із цієї сірої каламуті випливають окремі речі — швейна машинка, саморобна пічка, іграшковий ведмедик, ялинка на кроквах новобудови. Символи, які я залишилася прочитати. Нікуди я не поїду. Мене лякає білий колір. Більше, ніж чорний. Він холодний, у ньому не можна сховатись.

Цей щоденник — обрізки тканини, з якої я викроїла книгу, і тепер зшиваю клапті докупи. Інших щоденників я не пишу. Моє життя нікого не може зацікавити. Можливо, я ще знайду інше пояснення. Рукопис книги в одній кімнаті, щоденник в іншій. А третьою я користуюсь все рідше й рідше.

25.11.2011

Із приходом вітру щось змінилось в отій сумній нерухомості останніх днів. Упало нарешті яблуко. Його дзьобали синички. Усе, що падає на землю, до весни зітліє, не залишиться й сліду. Ще одна таємниця життя.

Оминувши ренесанс, до мене невдовзі прийде бароко з його відгадуванням загадок. Те, що так довго залишалось чужим, стане моїм. Життя має сенс лише тоді, коли воно змінюється. Зміни — єдине свідчення існування часу. Людина — павук, що плете павутиння асоціацій між подіями. У бароковому світі можна поставити поруч те вперте яблуко, яке ніяк не бажало падати, і яблуко, пронизане перехрещеними мечами на родинному гербі Гербуртів. Треба тільки дозріти до цього. Думок стає більше, павутиння густішає. Не помітиш, як спіймаєш себе й почнеш розмовляти «мовою птахів» — шифром таємних орденів, алхіміків та підпільників. Тоді вже точно тебе ніхто не почує.

26.11.2011

Учора запах воску нагадав мені не церкву, а похорон. Так пахне, коли заходиш попрощатися, з вулиці. Просто згадка, і більш нічого. Смерті бояться тоді, коли знають день і годину її приходу. Але про це знають лише засуджені на страту. Людина, про яку я буду писати, пережила досвід очікування смерті. Щось сталося в тій Вавельській вежі, після чого непокірного магната почали навідувати видіння. Трохи згодом, теж у в’язниці, видіння почали навідувати Шабтая Цві, якому так і не вдалось стати Месією. Зараз багато хто заявляє про свою симпатію до барокового мистецтва, але це все надто поверхово, аби підлатати постмодернізм. Без думок про межовий стан буття, про долю, про відчай зрозуміти бароко неможливо. Це — не гра словами й символами, а відчуття того, що ми не розуміємо мови Всесвіту, невірно її тлумачимо. І в ті часи були формалісти, що віддавали данину моді. У спадщині минулого є теж повно сміття і вцілілих рукописів. І так само мало пошуків істини, як і зараз. Утім, зараз від істини взагалі демонстративно відвертаються, або навіть плюють їй в обличчя.

Доказ безсмертя людської душі слід шукати в моральних та естетичних константах. Якби цього не було, людська істота виродилась би дуже швидко. Ознаки цього виродження нині видимі як ніколи. Зрештою, не вперше. Найперше мені спадають на думку забутий роман XVII століття про Сімпліція Сімпліціссимуса і «Мандри Гуллівера». Тут є все — причини і наслідки.

27.11.2011

Щоразу, коли сідаю писати, боюсь, що не зумію. Мушу спочатку подолати страх, звикнути до білого паперу. Завжди одне й те саме. Дуже рідко сідаю, щоб вхопити думку за хвіст і не дати їй зникнути. Зате вночі слова приходять цілими сторінками, не дають спати. Або навіть цілі сюжети. Відколи я покінчила з ходінням на службу, трохи вибралась зі злиднів, то почала більше писати. Це — добре, бо могло бути по-іншому: гординя робить людину творчо безплідною, намагання досягти успіху виснажує. Не надмірність є матір’ю одержимості, а смиренність і чистота. Десятки загублених доль пройшли переді мною за всі ці роки, одні опинились угорі, інші потонули в болоті, ніхто не залишився на полі смиренному. Усіх їх згубили гординя і егоїзм. Вони йдуть за кожним із нас, не дають ніколи спокою, хочуть нас зупинити. Самоприниження — теж з цього товариства демонів творчості.

28.11.2011

Важко щось робити, коли не маєш моральної підтримки. Може, люди, що ставлять собі конкретну мету завоювати якісь конкретні речі, гроші там чи успіх у вигляді потоку похвал і публічних демонстрацій свого «Я», того й не потребують. Завершили цикл операцій, і все. Для мене є загадкою: як такими стають? Очевидно, у них є інше джерело живлення. Щось на зразок наркотика, без якого настає депресія.

У мене була колись гадка написати щось про сучасну літературу, але коли уявила собі той стандартний набір засобів оборони як нападу, який виставлять проти мене, то волію викладати свої думки на зустрічах. Будь-який спосіб тверезо глянути на авторитети колись кваліфікувався як відвага. Нині — як заздрість. Це теж потребує пояснення. Я мало знайома з теорією і практикою чорного піару, тому не берусь