Кожен день – інший. Щоденник - Галина Василівна Москалець

Щоб мати уявлення про щось, треба насамперед відсторонитися від нього — стати спостерігачем. Усі так палко бажають істини, але зручної, вигідної, яка вписувалася б у їхнє життєве кредо й давала спати ночами. Щоб не брати в тому участі, краще промовчати, бо, може, не все так погано і ніхто не постраждає, а тебе не зроблять смішною. Я тепер вже не розкидаюся словами, та й який з мене обвинувач.

Тільки учора до мене раптом дійшло, наскільки література є віддзеркаленням влади. Тобто я це знала раніше, але не розуміла чому. Причина дублювання цієї схеми в тому, що слова є певним чином грошовою одиницею і повинні бути забезпечені капіталом. Якщо вони стають електронним чи паперовим сміттям, настає криза. Кризу повинна здолати влада. Якщо вона довела національну валюту до такого стану, то повинна звільнити місце для іншої влади, або відмовитись від усіх привілеїв, проводити реформи. У кожній літературі є своя схема захисту й самозбереження. В Україні вона навдивовижу точно копіює суспільний устрій, і коли він зміниться, зміниться так само її структура, що ґрунтується на корупції. Зараз ми маємо Дона і «сім’ю», олігархів, що підписали з сім’єю пакт про ненапад, тих, хто може співпрацювати з ними, і тих, хто ніколи не буде співпрацювати. А також медіа, які обслуговують сім’ю та олігархів. Якщо в політиці вже давно триває боротьба, яка виявляє ту чи іншу корупційну схему, то в літературі ця боротьба прихована і схована від читача. Тобто література наразі пасе задніх, відстає. Не можна вважати це природнім процесом і процесом безневинним. Знецінення слова має практично незворотні наслідки, та ще коли ніхто не зацікавлений у вливанні капіталу. Єдиний рецепт, що можна запропонувати, це принаймні знати правдивий стан речей і не співпрацювати ні з сім’єю, ні з олігархами.

12.12.2011

Людей, що перебували на межі життя і смерті, розпитували, за чим вони найбільше шкодують. За тим, що надто багато працювали задля матеріального добробуту, а мало відпочивали, що пожертвували мрією, коханням задля скороминучого блага, що не стали щасливими. Смерть дає уроки лише тим, хто присутній у класі, тому й жаль цих людей можна трактувати як завгодно: від романтичного співчуття до цинізму, спихаючи все на психічні відхилення. Виходить, скажуть родичі й близькі, ми для вас нічого не означаємо. Уявімо собі, що не існує релігії взагалі, або ці вмираючі нерелігійні. Вони б і в такому разі шкодували за речами, які у світі живих вважають другорядними. Я впевнена в цьому.

Чоловік, що ціле життя крутився, як міг, поставив хату собі, збудував хату дітям, невтомно працював, — і раптом його зупиняє невиліковна хвороба. Кому він виставить рахунок за те, що не бачив заходу сонця, не бачив моря, не робив таких потрібних милих дурниць? Авжеж, не Богові, а собі. І ось він вмирає, і після нього не залишається нічого, що справді збагатило би цей світ: ні думок, ні глибоких почуттів, ні добрих вчинків, ні ран чи рубців. Нічогісінько. Окрім широго жалю за тим, що не зробив і вже не зробить. «Мыслю, что есть Ад: страдание о том, что нельзя больше любить». Отже, ментальний простір довкола нас просяк тим жалем за нездійсненними бажаннями, бо більшість людей живуть саме так — в суєті й марноті. Тому й важко в ньому щось змінити, бо цей жаль пригнічує.

За чим буду шкодувати я? За тим, що не сказала тоді, коли потрібно було казати «ні» або «так».

14.12.2011

Щоб потрапити з кухні до кімнати, де я зараз працюю, мені потрібно пройти через два дверні отвори. Коли знаєш, що кожного разу ці діри в стіні цуплять у тебе трішечки пам’яті, такий собі дріб’язок… Неприємно, але нічого не вдієш. Маю підозру, що іноді якась втрачена пам’ять може повернутися й стрибнути тобі на плечі. Скільки разів, коли я йшла з дому, мені здавалось, що не вимкнула газ. Не штука пройти через четверо дверей і вціліти. Здається, справу можна покращити, коли розташувати двері навпроти, тоді траєкторія руху не буде викривлятися. Двері — це не дошка, що затуляє отвір, а порожнеча, що знаходиться в отворі. Оце суть дверей. У мене немає клаустрофобії, коли не тісно. Тому я не люблю ні літаків, ні потягів, і час в дорозі знекровлює мою свідомість. Натомість прогулянка — справжня благодать, бо ритм завдаю я сама.

Змиритись із втратою дріб’язкової пам’яті можна, але коли вікно забирає в тебе назавжди сон — це дуже погано, бо деякі сни можна обміркувати й змінити свідомість, а з нею і життя. Але перше, що бачиш, розплющивши очі, це велике вікно, і сон твій вилітає через нього.

Люди про це знали давно. Кажуть, треба взяти, коли виходиш, з собою якусь річ, тоді вона нагадає про забуте. Тільки зі сну нічого не візьмеш. Наша свідомість не щільна й не глянцева, вона радше нагадує рій бджіл. Потривожиш — усе розсиплеться.

15.12.2011

Довго не спускалася зі свого Сихівського пагорба в долину Полтви. Хіба місто може бути щасливим, коли його ріка загнана в кам’яний склеп… На