Кожен день – інший. Щоденник - Галина Василівна Москалець

А поруч — емальована табличка з написом: «До неба 12 м».

20.11.2011

Серед ночі прокинулась і подумала, що на моїх очах здійснюється велика несправедливість. Її можна назвати так: «Не можна мовчати — Не можна говорити». Ясна річ, людям, які не думають, не живуть, вона непомітна. Однак вони дивляться телевізор, що вкрай шкідливо для душевного здоров'я, і далеко не всі здогадуються, що ніхто не шукає істини, а намагається нав’язати вигідну йому думку якійсь частині суспільства, застосовуючи при цьому методи, властиві політикам, навіть якщо йдеться про мистецтво. Принизити опонента, висміяти, скомпрометувати, начепити йому ярлик відсталості чи некомпетентності — тут немає свободи думки, а звичайна ґладіаторська бійня. Аве Цезар… одне слово. І Цезар тут — суспільний егоїзм.

Можна уникати словоблудства, але мовчання — це так само не свобода слова, навіть якщо воно добровільне, це мовчання. Утім, у наші часи мовчання не буває добровільним, а лише вимушеним. Замість цензури, яка породжувала шляхетний спротив, ми отримали дещо гірше — заборону називати речі своїми іменами. Такий собі невидимий риф толерантності. Відваги говорити про це не бракує, але бракує мужності бути непочутим зараз. Потім вже буде запізно. Залишиться один переможець, але на наступній арені його уб’ють. Ніхто інший не може нам подарувати свободу, окрім нас самих.

21.11.2011

У контексті мовлення правди — блазнів чимало, юродивих катма. Блазень більше властивий західній культурі — раб, що говорить правду, яку знає від людей. Нічого особливого йому не загрожує, як не загрожує псові, що гавкає на ланцюзі й не може нікого вкусити. Натомість юродивий мовить правду, яку почув від Бога. Його стосунки з Богом — довірливі. Бог довіряє йому слова, які потрібно перетворити на образи, щоб вони не спалили людей. Тому юродиві завжди під Його захистом, і він забирає їх до себе зазвичай швидко. Вони тонуть в снігах, замерзають в калюжах, згорають, увійшовши в палаючий ліс.

Я знала одну бабцю з чорними очима, яка ходила поблизу Винниківського ринку на Личаківській і говорила: «Ищите спасения душ!» То було наприкінці 80-х — на початку 90-х. Усім це видавалось кумедним. Іноді бабця продавала помаду й туш, але тоді не говорила про спасіння душі. У сучасному контексті її слова виглядають пророчими, бо коли, як не нині, треба негайно рятувати душу. Хоча вже й запізно.

Блазня можна подарувати чи продати. Він охоче йде на всілякі комерційні оборудки і не може існувати без хазяїна. Він не птаха небесна, яка отримує все задурно. Від блазнів пішла власне й література, як це не прикро усвідомлювати. Однак це правда.

22.11.2011

У них немає дна, куди можна впасти й почати усе спочатку. Вони завжди у вільному польоті, бо не годяться для використання іншими людьми. Соціальні аутисти з очима новонароджених ягнят. їхні мрії так легко здійснити, але самі вони цього не можуть, а інші не хочуть.

Я знала колись одну жінку з довічного притулку — років сорока. Її звали Тоня. Вона допомагала на кухні й попросила мене принести старі листівки. Особливо їй сподобалась листівка з церквою — Андріївською. Вона так нею тішилась…

Можливо, підсвідомо я почала наслідувати цих людей, й собі збираючи листівки — старі й нові, радіючи кожному поповненню. Я можу собі це дозволити. У мене листівки з різних країн світу. Кілька разів на рік я купую антикварні листівки, підписані й з датою, без огляду на їх цінність. З часом це наслідування посилюється. Я не шукаю там, де є вигода, а там, де мені затишно. І розумію, що вільною ніколи не зможу бути, але принаймні зможу зійти зі шляху марнославства. Відчуваю, що це непокоїть моїх друзів, зрештою, серед них нема нікого із сильних світу цього. Я стаю нецікавою і непотрібною для інших.

А в Урожі я повертаюсь не до дитинства, а до своєї справжньої сутності.

23.11.2011

«…як за часів Гесіода», — я все ще чую відлуння вірша Василя Мисика. Розважливий речитатив неокласицизму. Велична, покраяна плугом скиба землі на вузькій смузі землі — загоні. Там, де не зорано, — щільне плетиво корінців того, що було колись пшеницею чи житом. Культура не розмножується за допомогою коріння. Поле треба засівати кожного разу добірним насінням, перед тим розділивши те, що на щоденний хліб, і те, що на майбутні метаморфози. Натомість на стерні, яку не збираються орати, водять ритуальні танці довкола священних корів. Чиє ж то полечко незоране?..

24.11.2011

Дні