Кожен день – інший. Щоденник - Галина Василівна Москалець

Механізми людського спілкування дозволяють передбачити людські вчинки. Іноді ці механізми викликають в мене відразу, частіше — сміх. І найчастіше стає просто нецікаво. Не хочеться повторювати той чи інший рух задля того, щоб здобути вигоду для себе чи своїх близьких. Насправді ці всі механізми з дефектом, бо кожна деталь не допасована: завелика чи замаленька, без врахування Блага всього існуючого. І одна людина тут нічого не вдіє, бо вона не інженер, а деталь. Залишається просто не діяти. Про це та інше пише Томас Манн. Хвороба — як недіяння. Поки я хворію, то не бачу від себе жодної шкоди.

Я не кажу, що все це істина, але доводиться чути довкола себе скрегіт незмащених механізмів. Музика виникла як спонукання до дії, перетворила людей на машини й деталі до машин. У Піднебесній розуміли владу музики над людиною й використовували її для гармонізації суспільства. Але на заваді стали бажання й забаганки людей з поганим слухом.

15.11.2011

Дивне подумала я вчора вночі. Можливо, та річ, яку пишу зараз, стане колись для мене втішанням. Катари називали це consolament. Це важко пояснити. Колись таким утішанням для мене були Записки Білого Пташка. Минулого року вони знову стали для мене опорою. Бо мені не доведеться відчувати полегшення, входячи у Східні Ворота Притулку, я завжди була там. Я навіть не знаю, який світ поза межами Притулку. Той світ — це мої видіння і сни.

Довго я не писатиму це, бо хіба можна писати довго те, що вже написано. Я просто це все бачу: темний ліс, тихі голоси і небо, яке міняється щохвилини. От тільки не можу передати словами, як саме воно мене втішає. Як «Бідні люди» Достоєвського, чи як «Шинель» Гоголя, чи як розмова з найстаршою сестрою. Бо з ними відчуваєш, як близько до мрії.

16.11.2011

На початку 90-х, коли ми нарешті могли потримати долари в руках, мій знайомий розповідав про екскурсію в Париж. Як вони мешкали в готелі у передмісті, й наші жінки, яким було уже добре за тридцять, і не такі вже й бідні, якщо могли оплатити тур, зненацька кинулись в шалену розпусту, і, як підозрював він, не безкоштовно, з іноземними туристами. Він теж приїхав туди з коханкою, тож святим його не назвеш. Але він був шокований, і я теж, почувши прізвища своїх знайомих. Ясна річ, цей чоловік мовчав.

То був початок кінця. Ми зараз вже майже на дні. На ці долари жіночки накупили подарунків своїм дітям і чоловікам. І хоч зараз так уже не роблять, принаймні, грубо й прямо, бо власником доларів може стати кожен, купивши їх у банку, торгівля собою стала єдиним способом жити краще. Слід очікувати, що від нашестя варварів цивілізована Європа впаде, оскільки звикне до них, а згодом прийме їхні правила. Будь-яка цивілізованість — штучна, і природність — завжди краща. Та природність, яка керується моральним інстинктом, освіченим серцем. Справжнього Парижу, мабуть, уже й не існує, як і справжньої Венеції.

17.11.2011

У цьому світі людина має вартість також у доларах чи євро. Нікого не цікавить, хто ти, а скільки ти коштуєш. У нас більш предметно: квартири, особняки, машини. На Заході вартість вимірюється безпосередньо — річний прибуток. Так воно й було раніше, але тоді ніхто не стверджував, що це суспільство рівних можливостей і статків. Спортсменів продають як на аукціоні, хтось сам виставляє собі ціну, хтось каже, що ніколи не продасться менш ніж за… Нікого це не дивує. Існує лише одна свобода — не торгувати собою за жодних обставин. Чим більше людей вийде з цього пекла суспільної угоди чи змови, тим більше шансів у нас бути несамотніми й вільними.

18.11.2011

Два дні прогулянок Львовом. Лише раз визирнуло сонце, коли ми були на Святоюрській горі, таке вже зимове-біле. Субота. Біля палацу Потоцьких чекало своєї черги весілля. Заграли на сходах музиканти щось західноєвропейське, і замерзла юрба посунула всередину. Так кумедно й недоречно виглядали сільські люди з короваєм на тлі розкішного палацу й так не пасувала до них панська музика. Навряд чи вони це усвідомлювали, бо люди зазвичай не дивляться на себе збоку.

І ще оті пластикові вікна на площі Ринок. І сіра буда, оббита вагонкою, на терасі будинку з єдинорогом у стилі арт-деко. Колись цю терасу збудували, щоб пити на ній чай і милуватись видом на Замкову гору, а нині там «курник».

Так само недоречно чути російську мову на старих львівських вулицях. На Вірменській знімали не то кліп, не то рекламу заїжджі кіношники. Голий до пояса хлопець виходив на балкон і кидав звідти троянду, наче пляшку з-під пива. Лице його з кожним дублем виглядало все похмурішим. Сподіваюсь, він не