Славка - Галина Сергіївна Ткачук

Якось мене віддали йому іще і в суботу.

Ми отак в черговий раз зайшли, а сусід на ліжкові перевернувся горілиць:

— Ну що, Корєнь, щось є?

— Сьогодні нічого… Ти ж знаєш, це не від мене залежить.

Мовчать.

Саня каже:

— Чуєш, красуне, твоя мама знову гальмує весь процес!

— Чую.

— Скажи їй, хай наступного разу думає.

— Нічого я їй не казатиму!

— Воно і правильно. Корєнь, увімкни щось!

Дядько ввімкнув магнітофон.

Заграла пісня із моїх улюблених. Я її не розуміла, я називала її «Пісня-Ненашою-Мовою-Із-Дзвіночками-І-Дощем-На-Початку».

Корєнєв паяв.

Сусід знову лежав ницьма і ворушив пальцями ніг.

Я спитала:

— Про що ця пісня?

— Не знаю точно, — відповів Корєнєв. — По-моєму, про тих, хто їздить на мотоциклах у зливу вночі.

Він промовчав і припаяв щось у платі.

— Про те, що ось у цьому будинку вони були народжені і ось у цей світ їх викинуло.

— І про те, що, дівко, ти маєш любити свого чоловіка, — додав Саня, — брати його за руку, намагатися, щоб він тебе зрозумів…

— Бо від тебе нічого не залежить, а цей світ ніколи не спиниться, — перебив його дядько.

Обидва змовкли.

Корєнєв пайнув.

— Пішли чай пити! — сказав Саня.

Кухня у них була порожня за занедбаністю і багата на сусідів.

То була спільна кухня.

Біла фарба тікала там із табуреток, а над столом висів синій плакат із безліччю людських фігурок, які можна було б розглядати до ночі.

Із кухні двері вели на порожній балкон.

Біля мийки завжди обріталась калабаня.

Сміттєве відро стояло в чорному кутку в оточенні сміття, котре у нього не вміщалося.

На підвіконні стояла шкарабанка, в котру курили.

У дядька і Сані були дві великі чашки із вишеньками. Мені Корєнєв наливав чаю у свою, а сам брав чиюсь із полиці. Бувало, на полицях нічиєї чашки не стояло, тоді він із тумби діставав секретний резервний стакан, СРС.

Чай, як правило, пили вони довго, а наливали дуже гарячий, а на смак він був гіркучий. Цукру в них ніколи не було.

Ні, іноді все ж бував.

Я не любила цю їхню чаювальну діяльність і просила залишити мене в кімнаті, поки вони там чаюють.

— Та ну! Ти що! Ти ж тут усе спалиш!

— Як?

— Паяльником!

— А. Ні. Не спалю.

— А що ти робитимеш?

— Танцюватиму!

— А. Свята справа.

І вони йшли від мене.

Я ж вмикала настільну лампу і піднімала їй голову. Направляючи світло на стіну. Стягувала з ліжка покривало і танцювала в ньому між лампою і стіною, дивлячись на свою тінь на стіні.

Коли дядько Корєнєв одружувався, я несла за його нареченою довгу фату, я так і знала, що вона мені подарує її для танців.

Ніхто не знає, як повернеться його життя, знати б кожному, як повертається до стіни його настільна лампа.

Люди, котрі знають про Бога більше, ніж я, кажуть, що танці — від лукавого.

Пару разів дядькові Кореневу і сусіді вдавалося випадково піддивитися кілька секунд мого танцю. І я скаженіла.

Так от, а в ту суботу я все-таки залишилася з ними на кухні, бо дуже хотіла їсти. Так і спитала:

— А у вас щось поїсти є?

— Нема, — сказав Корєнь.

— Чого?

— Ну, не кожен же день має бути щось поїсти. От сьогодні нема.

— Але ж прикольно було б, якби було б!

— Угу.

Тоді Саня, до цього моменту — мовчазний, подивився на мене з наморщеним лобом і носом і сказав:

— Хоч ти не напрягай!

Корєнь задумався, а тоді видав:

— Лана. Піду в людей поаскаю. Скільки там тій малій треба!

І пішов.

Корєнєв подивився на мене, а потім мовчки пішов курити на балкон.

Хвилин за сім повернувся дядько без їжі, зате із веселим виглядом, і сказав:

— Чуєш, Сань. Тут у Міті є концепт. Він знає один склад харчовий, де можна день погорбатити, а за це дають натурою.

— Шо за «натурою»?

— Консервами там, крупою, пивом.

— І нормально?

— Та не дуже, але, якщо втрьох підемо, то нормально: Я, Ти і Мітя.

— А малу куди?

— Тю, дак