Славка - Галина Сергіївна Ткачук
Знайшла їх випадково, скотилася один прольот. Далі у повній темряві побігла.
На першому поверсі з розгону врізалася у поштові скриньки. По обличчю знову заструменіла кров. Я витерла її долонями і розмазала по скриньках. В однієї з них дверцята були виламані. Там лежало сміття, я запустила туди руку. На дні лежав коробок від сірників.
Опа — тут є ще кілька!
Я запалювала сірники один за одним і шукала скриньку малої зарази.
Ось він, номер тієї квартири! У їхній скринці лежало щось зо п’ять листів. Я притискала їх до свого лоба, щоб випачкати у свою кров. Як на зло, вона вже не текла. Як на зло!
Я зіжмакала їхні листи і поклала назад. Зім’яті вони всі вже не влазили. Один довелося покласти у сусідню.
Я вийшла надвір. Тут було вже світліше, але ліхтарі стояли темні. Я пішла до останівки, де покинула флейту.
Вона лежала там само. Тільки довкола кружляло кілька потвор у лусці і роти їхні кричали слова, яким не було змісту.
Я забрала пакет і пішла додому.
Коли дорогою траплявся хтось, хто йшов назустріч, я перебігала на інший бік вулиці. Це, мабуть, нервувало перехожих, а надто — водіїв нічних авто. Що поробиш, я мусила перетинати їхні шляхи!
Важкий флейтин футляр хлопав мене по ногах.
Через весь мій двір до дверей під’їзду я просто летіла. Двері відчинилися негадано і вдарили мене по лобі. Із темряви вийшов дід з п’ятого поверху із ціпком та відром сміття. Він не розумів, що наробив!
Я прорвалася до дверей своєї квартири і почала гатити в них кулаком. Вдома — нікого. Я подьоргала двері за ручку. На мить здалося: двері знову на мене падають. Я ляпнулась на ганчірку під дверима і почала шукати ключ. У кишенях нема. У пакеті — флейта, щоденник, нотний зошит, ноти — все.
Через дірку в кишені я видерла шмат курткової підкладки і витерла нею лоба.
КІТБатькам мене приніс Кіт у чоботях. Він знайшов мене у річці, у Південному Бузі. Я думаю, в очеретах, там, далі, за Комсомольським парком.
Колись я верталася Буговою течією додому і знайшла те одне місце, куди дитина могла б доплисти. Куди дитині захотілося би плисти одразу після народження. Саме звідти вночі приніс мене Кіт у чоботях і віддав батькам. Ну, я думаю, не буквально — батькам, а просто поклав біля мами. Можливо, на тумбу.
Спочатку Кіт просто стежив, як мене несе вода, а потім, зовсім біля берега, у тому місці, про яке я вам казала, він підхопив мене під руки і витяг із води. Я дивно роззиралася у темряві і не бачила нікого, бо Кіт вполював мене таємно і тримав спиною до себе. Я взагалі не дуже люблю, коли мене тримають під руки. Може, із того часу, може, іще з ранішого. Хоча, правду кажучи, навряд чи я дізнаюся, що було раніше. Хто мене вкинув у липневий Буг?.. Птиці?..
Кіт поклав мене собі на коліна, на м’яке рядно і почав витирати воду. Я, мабуть, тоді плакала.
Цікаво, чи почув хто, чи прийшов глянути на таємну фігуру в очеретах, що схилилася над мокрою дитиною?.. Хіба що які птиці…
Потім він загорнув мене в іншу суху ряднинку і в свою плетену кофтину і все нашіптував якесь ім’я.
Я пам’ятаю, це було чоловіче якесь дивне ім’я. Потім мені вже пояснили: є повір’я, ніби народження для кожної душі — велика рана, бо душа забуває Господнє імення. Тому одразу після народження треба тихенько-тихенько нашіптувати…
Не знаю, можливо, я слухала, можливо, слово було зовсім не те. Може, кожен раз, як Кіт нахилявся до мене, я намагалася схопити його красиву золоту сережку. Можливо, я тоді вже навчилася цього від птахів… Якщо Кіт нахилявся низько… А Кіт нахилявся, бо вже було дуже-дуже темно…
А потім він притис мене до грудей і біг, біг тою темною місциною, чіпляючись за всі рослини своєю довгою спідницею, біг, бо йому ставало страшно. Біг, промовляючи, мабуть, сам до себе: ось, я знайшов своєму господарю його царство, ось, я знайшов йому будинок і дружину, ось, я несу йому його дитину. І плакав все, і плакав собі, біг і плакав.
І знаєте, по-моєму, це був зовсім навіть не кіт.
ЛІЛЯТой хлопець, котрий у мене жбурляв був овочами, виявився Ліля.
Їй шість років і вона має план.
Наступного дня, коли я вийшла зі школи — вона вже звисала з рукохода вниз головою, як кажан, і чатувала на мене. І закричала, як тільки забачила:
— Дівко, дівко, дівко, дівко!!!!
— Га?
— Ти мені дуже треба!
— Не сумніваюся!
Я одразу її упізнала, здерла з рукохода, поставила на землю і шльопнула по попі.
Лілька відвернулася і плюнула. А потім сказала:
— Карочі, ти мені дуже треба. Тільки ж не кричи і не ругайся, як вчора! Мені потрібна нормальна больша дівка. Така, як ти, щоб замутити одну штуку.