Славка - Галина Сергіївна Ткачук

— Віддай її краще у кімнату дєвкам. Ті будуть із нею возитися.

— От іменна шо «дєвкам». Ніфіга вони не вміють за нею нормально подивитися. До того ж то такі чувіхи, що я не хочу, щоб Славка із ними навіть балакала.

— Тю. На себе подивись. Теж мені—приклад для наслідування.

Саня хрипко заржав, а тоді закашлявсь.

Корєнь задумавсь.

— Відведу-но я тебе, Славко, краще у двісті сімнадцяту, до чуваків.

Саня подивився на нього серйозно, тоді перевів погляд за вікно, у далечінь і спокійно мовив:

— Роби, що хочеш.

Двісті сімнадцята була дуже тісна. Зараз тут пребувало четверо людей, всі — веселі і галасливі. Господарями кімнати були маленький колобок Олежик і чувак, схожий на ворону, на ймення Духан, він мені одразу сказав:

— Кароче, Славік, у нас тут із дядями зараз свої справи, тому з тобою ми не можемо ані гратися, ані розмовляти. Можемо книжку дать. Ти вмієш читати?

— Трошки.

— Ну дак зараз дамо якусь хорошу книгу… Олежик, у тебе є якась хороша дівчача книга, щоб Славік почитала?

Олежик став на коліна, засунув голову під своє ліжко і довго там її тримав, видно, перечитуючи корінці усіх запханих туди книжок.

— О! — витяг товстеньку синю книгу, всю в пилюці. — Отлічна річ. Фіцжеральд. «Ніч ніжна».

Колобок протяг мені «Ніч ніжну» і широко посміхнувся.

Я подякувала.

Духан продовжував:

— Ти тут сідай за стіл і читай, а ми підемо на балкон курити нєкотору траву. А потім ржати і кричати. Але чур не плакать! І тоді нас не особо слухай і нічого не питай. Взагалі забудь, що ми тут є. А потім ми повернемося сюди, і будемо спати, і лежати, і тупі будемо, нєвміняємі і, — Духан задумався, — самодостаточні.

У «Ніжній ночі» писалися незнайомі назви, а деякі навіть — іноземними літерами.

На балконі чуваки кричали так:

— о-о-о-оО-ОО-О!

І чомусь пригиналися.

Один почав блювать.

Мені стало неможливо у цій чужій кімнаті, і ніби хмара, яка розривала мене, охопила мене, і я вибігла із кімнати, і побігла крізь листопад, а потім просто пішла.

І склала (чи десь почула) вірш:

До мене вчепилося це безмежно.

Я міряла безмежно на Боярку, бо воно жило тут.

Отак я люблю когось, як тягнеться без снігу грудневий двір, а за ним — садок, а я все ще люблю його. Далі — осінній ліс топче темне своє ж листя, а я і там люблю його, бо люблю безмежно.

А його, певно, десь жилава рука схопила за волосся і держе, і не дає бігти до мене!

І я виходжу з лісу знову в Боярку, до лікарні, і цей пагорб видно з інфекційного відділення, і цей морг минаєш, коли вертаєшся з лижами…

… І ось я згадала гаражі, де у присмерку, у запахові бензину тихі осінні лижі чекають снігу і наших ніг. А я своїм ногам не цариця, я тільки думаю про безмежно, затихо повторюю «без-меж-но».

І далі — дві залізничні колії відділяють нашу Боярку від Тарасівки.

І я переходжу колії у невстановленому місці. І безмежно не відстає і тут, безмежно триває.

Тільки один брехун ходив зі мною, брехун незримий триндів.

Я йому кажу: відійди від мене, бо я створюю все нове. А він не слуха і має окремий розум. Я кажу йому: слухай, я і так дурна, слухай, ти відчепишся, бо я і без тебе, віриш, дурна!

Я кручу головою, бо бачити більше не можу цього незримого брехуна у присмерку. Я проти того, щоб існували безтілесні. Це неповага до мене, до ночі, до проблеми із прогулянками у присмерку і до безмежна.

Брехун зареготався.

«Ти, — кажу йому, — чудище безтілесне.»

У дворі сорок п’ятого будинку тоді копалися погреби.

Тобто була лиш велика довга яма, дальній край якої проходив якраз попід заборами закинутих дач, так що між забором і краєм ями лишалася смужка землі сантиметрів п’ять-десять. А в деяких місцях вона і зовсім зникала.

І я подумала: чи пройду я по цій смужці з одного боку ями на інший?

І я пішла, притискаючись животом до заборів, хапаючись за їхні старі дошки.

Але не дійшла.

Бо в одному місці смужка землі зникла, а забор там був металевий. Я трималася за шов між двома звареними листами його заліза, проте пальці ковзнулися — і я зірвалася.