Життя як життя - Володимир Григорович Дрозд
Добралися ми до райцентру, я й кажу Косогону: «3айдемо до їдальні, по сто п'ятдесят смикнемо, я пригощаю». Він страшенно випить любив, але — на дурняк. А тут уперся: «Ти що, здурів, перед бюро пить?» — «А вони все одно не внюхають, бо самі під градусом будуть, там у них у райкомі буфетик таємний є, я знаю…» Але Косогон — ні в яку. Я ж сто п'ятдесят перехилив, закусив холодною котлеткою. Стоїмо у коридорі райкому, ждемо ж, аж виходять із закапелка члени бюро, морди червоні, коньячком уже напаковані. Попереду — Кабанець, голова колгоспу, якому я нещодавно на домину його найкращу цеглу одібрав. Побачив мене: «Що ж ти, Халимоновичу, пить треба, але — уміючи…» — «Навчаюся, стараюсь, але ще не усе получається…» Хотів сказати — у вас навчаюся, але Косогон на ногу давить, мовчи, мовляв. Той дуже начальства усякого боявся. Ну, покликали нас, Косогон доповів. Кабанець і запитує, підморгнувши мені: «А як, цегельня план по реалізації цегли виконує?» — «Виконує і перевиконує!» — відповідаю по-партійному бадьоро. — «Ну, то що ми тут мурижимо? — знову Кабанець. — Догану за моральні перебори записать, і хай іде працює». Видать, цегла сподобалася, я ж трохи не по цеглині для нього перебрав. А голова райвиконкому, районний прокурор і голова колгоспу із Трипілля тільки головами кивнули, згодні, мовляв. Усі троє за літо у мене побували, з таких людей могоричів я не брав, зате стежив, щоб і тріснутої цеглини не попадало на машину. Проголосували за догану — і йди, Халимоновичу, трудись на благо рідної Вітчизни. «А я певен був, що з партії наженуть, — дивується Косогон, коли ми з райкому вийшли. — Ну, тепер можна і випить, догану прилити…» — «Як це — випити? — дивуюся. — Я ж на бюрі пообіцяв, що й чарки не нюхну…» «Ну, усі обіцяють… — уламує мене тепер секретар партійний, нервуючи, що дармовиця між пальців виковзує. — А що так скінчилося, за сеє випить треба». — «Ні, моє слово тверде, партійне! — кажу і беру курс на Трипілля. — Сказала партія — не пить, я не п'ю. Скаже пить — знову питиму.» — «А я тобі — хіба не партія? — хапається за соломинку Косогон. — Я ж твій секретар партійний. Статут забув?» Але я домучив його до Трипілля, а уже у Трипіллі так його казенкою у буфеті на причалі накантував, що, як підійшов катер, довелося матроса просить, аби допоміг партійного секретаря у катер занести. Узяли ми Косогона за руки та ноги, а він товстющий, як кабан, важкий. Де несли, де тягли, але біля борту на палубі поклали. А я так, більше для виду, із чарки сьорбав, бо на мене ще ж вистава чекала. Тут рушив катер. Я матросам дав на півлітру і кажу: «Як причалимо до цегельні, я перший на берег зійду, а ви тоді оцього п'яницю по сходнях скотите і залишите на пісочку, хай тверезіє…» Ось підпливаємо ми до цегельні, здаля бачу — духовушка заводська чекає на нас, оркестранти вишикувалися на березі коло причалу, у труби дмухають. Тільки сходні опустили, вони марш Мендельсона врізали. І під той марш Мендельсона я переможно зійшов на берег. Тут оркестр духовий заграв ще веселіше, і під тую музику танцюристу матроси покотили по сходнях та розстелили на пісочку секретаря нашого партійного, п'янющого як чіп. А усі на цегельні знали, що він на дармовицю готовий і відрами у себе вливати, тільки ж боялися уголос сказать — керівна кадра. Тож духовуха наярує на весь берег, рибалки підійшли, робочі із зміни вертаються, а партійний секретар — хропе, і мухва на грудях його обриганих витанцьовує. Нарешті ворухнув хмільною головою, роздивився мене крізь туман у очах, запитує: «Де я?!» — «У дупі ти тепера, — відповідаю. — А як звідти виберешся, доведеться партійний білет на стіл покласти…» І подався понад берегом до зальотки своєї похвастаться, що не тільки з партії мене не виключили, а скоро і партійним секретарем замість Косогона зроблять. Аж так воно і повернулося.
ПРОЩАЛЬНА ІНТЕРНАЦІОНАЛКА
Останнім партійним секретарем у нас був інженер цегельні, розумниця, розумниця велика, вчасно злиняв, перестрибнув у поїзд, що в інший бік котився. Тепер хіба у таких чорних гробах їздить, пляж на березі Дніпра обладнав дощатими грибками і лавами, а сільрада за сеє благоденствіє гектар земельки нарізала, колишній сад власника заводу Чорнояра віддала під дачу йому. Та він скоро і цегельню під себе підгребе, голова у хлопця, як у жидка, на предмет комерції варить, а наче ж — наш, а там хто зна. Ага, дак його жонка завідувала господарчим магазином у Трипіллі, і товари, які вона на базі діставала, а тоді се був дефіцит великий, інженер наш і парторг возив до Польщі та Руминії. Створював початковий капітал, так би мовити. На предмет Маркса і його «Капіталу» він був сильно підкований, на політзаняттях було — наче професор який, а язик — калатайло, а не язик. І ось попався він десь там на кордоні, не підмазав кого треба, грошви пожалів, сам потім признавався, і його — з парторга турнули. Та він не дуже печалився, і на збори, де про його партійність питання стояло, не з'явився, і на бюро у район, а партбілет переслав у райком посилкою. У дерев'яній скриньці, мо', ціла підшивка газети «Правда», а всередині та уже ж червона книжечка, якою ми так дорожили колись, бо ж — боялися. Але се вже була осінь дев'яностого року, уже люди стомилися боятись. Дак приїхав на збори, на яких інженера з партії виключали, інструкторок із райкому, молодесеньке таке, скоро і воно у комерцію подалося, хлібопекарню відкрило, хліб рафіками по всьому району розвозять, такий же, правда, глевкий, як і державний був, зате удвоє дорожчий. Дак той інструкторок і каже: так і так, товариші комуністи, треба обрати нового секретаря. А з кого вибирать, як залишилося в парторганізації одинадцять калік, пенсіонерів, з них четверо — лежачих. Цегельня — на реконструкції, розорили, розтягли та й розбіглися,
