Життя як життя - Володимир Григорович Дрозд

воєнні, добренні такі ботинки, підошва — наче залізна, і все інше. Копиток повісив ботинки на гвіздок, сам же і далі працював босий. Такий уже він був, Копиток, ощадливий. Тепер таких і в помині нема. А тачки із цеглою котили по вистелених залізом доріжках. В одному місці залізо підігнулося, і Копиток розпанахав собі ногу, від пальців до п'ят. Засипав рану землею — зажило як на собаці. А тоді довго ще хвалився та тішився: «А якби я ботинок той американський одяг — пропав би ботинок, пропав! От скажіть, який я щасливий! От повезло мені, так повезло!..» Отакі були люди. Тепер таких нема, сама дрібнота по закутках сільських тиняється та юрмиться як перед кінцем світу по містах тісних, перелюднених, наче мошва перед дощем. І жив би, кажу, Копиток болєй ста літ, а мо', і усі б двісті, якби не сей случай на складі. Се вже він перебував на пенсії законній і в колгоспі підробляв. Дак поїхав він із колгоспним бригадиром у район по цемент. А цемент брали на складі, у який його вдували спеціальною машиною, нею ж і видували, скільки кому треба. На сеє усе у колгоспі виписували десять карбованців. А шофер спецмашини брав лише п'ятірку. Бригадир і каже Копиткові: «Ось червінець із колгоспної каси, п'ятірку шоферові дамо, щоб надув цементу нам у кузов, а п'ятірка тобі зостанеться». Копиткові ж наче вожжа під хвіст: «Щоб я комусь п'ятірку віддав? Не бувать такому! Сам накидаю!» І поліз у склад. А у складі цементова курява — стовпом. Але — накидав. Уже рівняв цемент у кузові, коли раптом — упав. У нього влили декілька склянок води, усі дихальні шляхи були забиті цементом — одійшов якось. Повертаються вони у село, зупинилися на розстаньках, Копиток просить бригадира: «Дай відро цементу, поплуганюся додому. Самі розвантажуйте, бо щось мені у очах темніє». Зачерпнув з машини відро цементу, ще доплуганився до сідала свого з тим відром, а до двору уже не зайшов. За ушулу ухопився, брик — і кінці оддав. А відро з цементом покотилося, і котилося воно до самого колодязя, бо двір у Копитка високий, під горою хата. Відро котилося, цемент із відра сіявся, а земля ще вогка після зими, цемент ухопився і — стежка зробилася. Ото тільки і пам'ять по нім, тая стежка: і — жила людина чи не жила? Але впродовж літа дощі цемент змили — і стежки Копиткової не стало. Наче і не було.
КОЛЕСО ЖИСТІ

А був я з потомствених бідняків, і ніхто в нашому роду оком зизим не глядів на радянську владу, дак мене вписали у війська енкаведе. А це вже було перед польською кампанією, що прийшов час мені дійсну служить. Перейшли ми через річку Збруч, наказ товариша Сталіна виконуючи, а там — хіба що пташиного молока не було, добренно жили прокляті капіталісти. Ми ж — голі й голодні. Дак хто умів, із наших, сильно там наживалися. За наші облігації сувої сукна і хрому на чоботи можна було купити на львівському базарі, тамтешні легковіри думали, що то — совітські гроші. А тоді якось що надійшов новий наказ нам — вивезти багатеньких із Західної України. Називалися вони — осадники. Дак ми їх вивозили із сіл і хуторів їхніх, на станції, заганяли в товарняки і тарабанили аж у Архангельську область. А тамочки розсаджували тих осадників, із жонками і дітьми, по вантажних машинах, брезентом критих, і везли в найдальші ліси, куди було призначено. А сніги ж, сніги, колеса машин ланцюгами обгортали, бездоріжжя і морози — ми в кожухах та валянках, і то мерзли, а ті вже осадники — кого у чім ухопили. Діти у кузовах, критих благеньким брезентом, замерзали на смерть, їх прямо у сніг кидали і їхали далі, не дозволялося надовго зупинятися, строгий графік. Годували їх чим — по оселедцю гнилому та кусничку хліба. Але у валці обов'язково їхала машина торгсину, а там — харчів усіляких, тільки ж — за золото. Щоб, значить, хто якого перстенька чи хрестика золотого приховав, — здав добровільно-примусово за хлібину. Ну, і вивантажували їх посеред лісу, де табори лісозаготовачів були намічені, наш старший дивився по карті, викидали, і хочете — живіть, хочете — вмирайте. Вони починали вогнища розкладать, курені із соснового гілля ставить, землю ломами довбать, а ми собі по нову порцію людського матеріалу їхали. Чи боліла душа моя за них? А відки біль візьметься, коли нам начальники вищі сказали — це запеклі вороги радянської влади і усього прогресивного людства. За ворога душа тільки у такого ж самого ворога радянської влади і болітиме. А ми від голови до п'ят були вірні товаришу Сталіну, за повну диктатуру світового пролетаріату. Так нас навчали і виховували.

Ще ми усіх ворогів пролетаріату із Західної не перетягали, коли се ж — війна. А вже я свого командира на емці возив. Призначають його начальником особливого відділу дивізії, він і мене із собою, за шофера, бере. Ну, я умів коло нього — лисачком, жисть навчила, язик у мене — слизенький, смішненьких розказів багато я знав і знав коли — під чарку — розказать. А щодо баб — туточки мені рівних не було, чув я їх за кілометр, собі вже якусь пльохоньку, яка напохваті, а командиру підберу — яка получчей. І він сильно уважав мене за сеє усе. Так ми воювали з ним по тилах до літа сорок другого року. А у літі сорок другого оточили нас німці біля Ростова, у степах. І ось уже тарабанять теперечки нас у товарняках — на захід кудись. Ось уже і Дніпро переповзли, уже мені домівка моя пахне. А командиру моєму, хоч і встиг він у солдатське переодягтися, теж кортить із вагона скоріше п'ятами накивать, бо ж рано чи пізно, а рознюхають німці, хто він такий, і до стінки поставлять, не помилують. Дак ми уночі виламали дошку у вагоні і таки втекли. Командир у мене в селі трохи од'ївсь і подався у бік фронту. А я — зостався. Тоді думалося, що німець уже на віки вічні прийшов, куди бігти, як він уже коло Волги самої чи й далі? Прийми добрі мені трапилися, молодичка тепла, бригадиром мене староста у господарстві поставив, уже я почав був під німцем пір'ячком обростать. Бо я такий