коло жебрацьке виписав навколо неї, по ближчих селах. Дак ні ж, все мало людині, мало. Жадність — вона як іржа, душу роз'їдає. Побачив я хуторок у полі, ладненький такий хуторок: хата на дві половини, із сінцями, хліви, скирточка соломи торішньої, дощаті козирки для сіна, на палях, як це у західняків прийнято. Ну, думаю, тут ще наші товаришечки не встигли хуторську жисть у голодний колектив загнать, тут хоч нагодують. Бо уже у животі мені кишки давно марш Мендельсона грають. Зерна жменьку до рота кину, пожую, тільки й мого. Звернув я на стежку і попростував на той хутір. Уже ж мені, як я бандер довірливих так піддурив сльозою своєю артистичною, страху за колишнє перед ними поменшало. І ось я плуганюся з клуночком на плечі, ноги волочу, бо натомився і голодний, коли бачу: стоїть вуйко коло скирточки соломи з вилами у руках і в мій бік пильно дивиться. Чим ближче підходжу, тим більше мої очі звично сльозяться, щоб, значить, розжалобити балачками своїми, і лице його — наче із дна прозорого потічка проступає. Продовгувате такеє лице, худе, брови кущисті, і вуса — підковою навколо підборіддя. Дивлюся я на вуйка того здаля очима, що сльозаться, бо вже ж перед ним линяти треба, лисачком, лисачком, дивлюся я, а бачу молодика, під стіною вагона у пасмі світла з прочинених дверей, бо мій напарник, поки поїзд стоїть на полустанкові, перераховує арештантів, узятих нашою командою із львівської в'язниці. Голова молодика відкинута назад, очі стріляють у мій бік ненавистю лютою, а може, так мені згадувалося, потім, опісля того, як усе сталося. І раптом молодик стрибає на мене з вагона, як звір, збиває з ніг і біжить із насипу у ліс, ще непроглядний, хоч і осінній. Біжить він од залізничної колії у ліс, а я, оговтавшись, стріляю з коліна, як нас навчали, йому услід, і од інших вагонів хлопці наші, енкаведисти, стріляють. Молодик падає на зжовкле осіннє листя, гребе його руками, конвульсійно. Поїзд рушає, і з приступок вагонів, що пливуть повз втікача, хлопці пострілюють у нерухоме вже тіло, бавлячись, як у мішень. У дорозі ми із напарником та командиром команди складаємо акта про спробу втечі такого-то, в результаті чого злочинець був застрелений пильними бійцями охорони. Не міг він вижити, ніяк не міг, заспокоюю себе і бреду на його гострий, сторожкий погляд з-під кущистих брів, наче загіпнотизований тим поглядом. І ще здаля починаю співати свого Лазаря — про голод у Східній Україні, про макуху, яка для діток моїх — ласощі великі, про засуху, про колоски в колгоспному полі, які один до одного не догукаються. Що у голову збреде. А він мовчки, понуро стоїть, зіпершись на вила, і свердлить мене, до самої душі, очищами своїми чорними, як вугіль. Таки — він, — ніби кип'ятком мене обілляло, — те ж лице, тільки постаріле, вісім літ спливло як-ні-як, і впізнав мене, упізнав, очі аж заіскріли ненавистю, погано я тоді цілився, погано, а на ворошиловського стрілка — здав… Ішов я до нього, як Матросов на дзот: проштрикне зараз вилами, прикопає, і ніхто кісток моїх не знайде, та й не шукатиме, ніхто із моїх не знає, де я з поїзда зійшов. Стою я перед ним і тремчу, як лист осики, але голоском тремтячим ту ж пісню жалібну співаю: як погано живеться у Східній Україні, люд вимирає, а дєтва гасне, як свічки на вітрі. А він слухає — і мовчить, голову поклавши на руків'я вил. А я вже подумки до Бога молюся, гарячкове згадуючи, як мати навчала молитвам. Хочу перехреститися, а рука — наче одерев'яніла, одвикла хреститися, активістом був я замолоду, на іконах, викинутих із сільської церкви, витанцьовував, вигуцував. Тим часом уже й на самого батька Сталіна бочку я покотив, як він довів нас до жисті такої, покотив бочку, аби цьому розбійнику, бандері поганому, душу його антирадянську посолодити… А він слухає — і мовчить. І свердлить мене своїми чорними очищами з-під брів кущистих. Нарешті і я геть видихався, язик мій слизький опух і — колодою в роті, замовк і стою, мов на лобному місці, покірний долі. А клуночок — на плечі, з рук не випускаю, моє це, кревне, баляндрасами із слізьми навпополам зароблене тяжко. І тут вуйко каже по-військовому чітко, чистою кацапською мовою, спокійно, не голосно, але з притиском:
— Ваші документи, громадянине.
Якби він мене ударив, хоч і вилами, на які опиравсь, я ніскільки б не здивувався. Бо на щось подібне чекав, готовий був. А такого — не чекав. І правиця його, біла, бачу, не намозолена, земелькою не витатуйована навік, як у селян, чи вони із Східної, чи вони із Західної, сіпнулася, зовсім як у мого особиста, що я його на фронті возив, але не до портупеї на боку, а в кишеню піджака, з верхом із шинельного сукна, сховалася. Ну, гарячкове думаю, оце вже — пропав, що пропав, то пропав. І кляну свій язик слизький, що стільки наязичив, сподіваючись вуйкові угодити, на самого товариша Сталіна бочку котив. Двадцять п'ять годочків дадуть, не мєнєй, здрастуй, Колима, прощай, жисть. І тут уже натурально розплакався, не такі плакали, як ставили їх до стінки, надивився, біля тих хлопців крутячись млинком, поки служив у енкаведистських військах:
— Простіть, громадянине начальнику, дурня неграмотного, селюка завошивляного, жисть примусила линять, скибку хлібця для дєтви голодної випрохуючи…
Що вже я там варнякав, вужом перед ним звиваючись, не пам'ятаю гаразд. Не довго, правда, бо обірвав мене вуйко той дивний:
— Нема мені як із тобою возитися, гнида погана! Котися звідси колесом, щоб тільки задиміло за тобою, і більше ніколи не попадайся мені на очі! Я за товариша Сталіна п'ять літ в атаки ходив, а ти, гаде, продаєш його за шматок хліба. Брись отсюдова!
Я повернувся на всі сто вісімдесят швидше, аніж по команді старшини у війську, і щосили потрюхикав стежкою із клуночком на плечі. А спину мою очі його вслід свердлять, а може, дуло пуковки якої, кожним нервом спинним відчуваю і аж вигинаюся весь. Стрелить чи не стрелить? Ніколи ще так страшно не було, навіть коли фронт через село котився і я у жінчиній спідниці та кофті під піччю лежав, а двері поскрипували, то німці заскочать, то вже червоні, бо що-що, а передню лінію
