День пса, Каролін Ламарш

а решта була пшеничного, час від часу — рудого кольору, залежно від настрою); моя ж журналістка на вигляд була як жінка, яка стежить за харчуванням і майже ніколи не курить — принаймні не при мені. Я спостерігав за нею, роздивлявся її коротке чорне волосся — вона не витрачалася на фарбування, — її ненав’язливий макіяж, джинси й недбало накинутий піджак від костюма (надто розкішний піджак для цих джинсів), а під ним — звичайна розшита мереживом футболка. Я бачив її очі — вони були також чорні, очі тварини, але не корови чи вівці, ні, значно хижіші, хоч і теплі водночас. Зненацька я відчув, що й за мною спостерігають, і тоді — як завжди у таких випадках — поглянув на себе збоку. Це дуже важливо для поглядів людей і тварин — слід розуміти, хто і як тебе бачить. Особисто мене це збуджує і водночас лякає. Бо як для далекобійника, я надто хирлявий — принаймні, досить далекий від стереотипів. Звісно, я цього не соромлюся, проте іншим від цього лячно; скажімо, Жермена взагалі ніколи не піднімала на мене очей. Дивилася на його псюгу — ту істоту навіть собакою назвати язик не повернеться; так само деяким чоловікам і жінкам не пасують людські імена. Харциз був ким завгодно, але не псом: перевертнем, джиґуном, що переводив усі статки Жермени на корм і чепурненькі зимові вбрання, на візити до ветеринарів і повідці з дзвониками; він був справжнім прихистком для бліх, яких витрушував на килими і цілісіньку ніч вичісував на нашому ліжку (часом це сухе шкрябання супроводжувало мене й у снах, сповнених вантажівок і автострад; тож зранку я знесилено вивалювався з кабіни, невиспаний, із майже свинцевими ногами, що затекли (усю цілу ніч уві сні я намагався знайти джерело того шкрябання, і не міг, адже Харциз лежав на ліжку, а не в уявній кабіні...).

Про Жермену журналістці я не розповів, адже Жермена пішла, забравши Харциза й усі заощадження. Так, я згадував дружину й дітей, та оскільки треба було за щось зачепитися (адже уявляти дружину й дітей під хижим тваринним поглядом журналістки — не те саме, що вигадувати їх на папері для журналу), я закотив штанину і показав кісточку, вкриту червоними цятками. «Бачите, це доводить те, що у нашій родині люблять тварин», — заявив я. Журналістка подивилася на мене здивовано, її вії розлетілися, утворивши зірки, тож я, прибравши суворого вигляду, пояснив: «Укуси бліх. У нас повно котів». Котів я вигадав, бо не хотів згадувати Харциза і боявся, що ми відступимо від моєї історії, тож уявив, буцімто у моєї дружини був кіт, ласкавий, як і вона сама, і що у моїх дітей також були коти — по одному на кожного. І я змальовував кожного кота по черзі, виграючи таким чином час на обмірковування образів дітей. Я казав журналістці, що кожен із цих котів заблукав і потрапив до нас випадково, і що всі вони були глибоко вдячні, що їм дозволяли спати на ліжках, потроху забуваючи про попереднє моторошне життя. А від котів — і блохи. Я не став казати, що блохи — єдина згадка про Жермену і що вдома, сідаючи вечеряти чи переглядаючи телевізор, я щоразу відчуваю, як вони в’їдаються в мої ноги.

Той пес із автостради, напевно, ніколи не спав у чиємусь ліжку. Від псів, які сплять у ліжку, не відмовляються. Отже, він спав надворі на підстилці чи в будці. Хтозна, можливо, він жив у заґратованому вольєрі, звідки брехав на перехожих; можливо, то було його єдиним призначенням — оббріхувати перехожих, труїти світ, нібито захищаючи будинок і його власників. Не знаю. Я намагаюсь уявити історію пса до того, як залишили його на автостраді, та марно. Це складніше, ніж вигадати собі життя. Цей пес — це хтось інший, із ким я раніше не знався; однак цей «хтось» мав справжнє життя — не вигадане, а справжнє; певне, саме тому мені не вдається відтворити історію пса до того, як власник його залишив.

«Герр Ґрассмайр із сином в старовинному екіпажі під час прогулянки засніженими полями...». Це було в журналі «Солодке життя», який я гортав, чекаючи якось на прийом у дантиста. Цілу шпальту було присвячено різдвяній Австрії: як там святкують, ласуючи гарячим вином і пиріжками й заробляючи на прогулянках старовинними екіпажами і на продажі різноманітних різдвяних витребеньок. На фото угорі праворуч пишався сам герр Ґрассмайр — кремезний, червонощокий, із густими чорними вусами, що плавно переходили у бакенбарди і підкреслювали білину бездоганних зубів. Герр Ґрассмайр усміхався — такий чепурний у фетровому капелюсі, сірій маринарці з темно-зеленим підкладом і мідними ґудзиками; поруч із ним сидів хлопчина — також червонощокий, у сірій маринарці із зеленим підкладом і фетровому капелюсі (завеликому для його голови); хлопець грав на акордеоні. Він роззявляв рота — певно, виводив пісню. Я замислився: цікаво, чим я гірший за герра Ґрассмайра, який (так було зазначено в підписі під фото) «вправно правив четвіркою коней, поки його син грав на акордеоні»? Авжеж, там було написано саме так: «вправно». Гадаю, подібні означення стосуються тих, кого не виганяли з дому й у кого під боком був, скажімо, таточко з батогом у руці. А тим часом пара від важкого сапу коней піднімався у прозоре небо Тіролю... Якби тато навчив мене грати на акордеоні, або ж якби я хоча б мав змогу співати, сидячи поруч із ним, добре знаючи, що мій спів приваблює клієнтів, — напевно, я не відчував би потреби писати до газет, вигадуючи собі родину. Коли я сиджу у вантажівці посеред автостради, то час від часу згадую герра Ґрассмайра і його сина. Я жодного разу не думав про свого батька — і не подумаю про нього ніколи, адже це буде одна з найбезглуздіших думок.

«Мадемуазель, — почав я. — Чи краще: мадам?» Журналістка всміхнулась і уточнила: «Мадемуазель». І тут мені варто було б сказати щось на кшталт: «Мадемуазель, я ладен стати вашим відданим охоронцем!». Однак я уявив її — таку вишукану і прекрасну — поруч із хирлявим далекобійником і не сказав нічого, лише подумав: «Мадемуазель, на схилі літ я ладен стати вам опорою...». І я в цьому навіть не сумнівався! Думав, що міг би бути єдиною людиною на світі, яка безперешкодно спостерігала б за появою перших зморшок і кіл під очима, людиною, яка милувалася би зблиском срібла у її волоссі; авжеж, саме срібла, бо від слова «сивий» аж морозом всипає. А втім, можна взяти слово «сивизна» — і перед очима одразу постануть засніжені гірські хребти, і сивокосі жінки миттю повернуть собі свою справжню сутність —