Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Але Микула не міг розповісти цього братам.
– Діліть! – сказав він і з одчаєм махнув рукою. – Діліть вогонь, мене, жону…
– Навіщо нам ділити вогонь, жону… – глузливо засміявся Бразд. – Поділимо тільки те, що було Антовим, нашим, кожному – своє….
– Діліть! – ще раз сказав Микула.
– А ділити нам і небагато, – повів Бразд. – Про двір і хижу ми домовились – ти менший, це твоє… Але є, Микуло, лядина[17]…
Микула подивився на Бразда, ніби не розумів його.
– Та хіба ж мало землі навкруг? Бери хоч і всю, до самого города Києва.
– Навіщо мені вся земля? – хижо засміявся Бразд. – Багато землі мені не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пні, орали, засівали оцими-о руками. Від лісу до пісків – от про що говорю. Кому її дати?
– То, може, хай тобі і буде лядина? – допоміг Браздові Сварг. – Мені, браття, землі не треба, я вже якось без неї проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б’ється. Бери її собі, Бразде.
Коли б це трапилось пізніше, Микула діяв би інакше, тоді б він напевне замислився над тим, чому Бразд завів мову про лядину, але зараз він тільки крикнув:
– Бери собі лядину, брате!
У цю годину, коли йому було так важко, він подумав ще й про коня, про якого після похорон усі забули і який, либонь, бродить десь на луках… старий, немічний кінь.
– То й коня бери, – сказав Микула.
– Кінь буде тобі, – заспокоїв його Бразд. – Кінь при дому… А от возів, їх два, – поділимось, Микуло.
– Один буде тобі, Бразде, – сказав Сварг, – один Микулі, а я скую собі сам.
– Візьму, – згодився Бразд. – Але там у клітях є ще й лемеші, рала. Тобі, либонь, не треба, Сварже?
– Не треба, – відповів Сварг, – скую.
– Тоді навпіл, Микуло?
– Бери хоч і всі.
– Ні, – заперечив Бразд, – тільки навпіл. І корчагами в дворі, куди колись насипали всяке жито, і батьковим одягом також поділимось.
– Є ще й зброя, – нагадав Микула й показав очима на старовинні шолом, щит і меч, які лишились після батька Анта, а зараз стояли під стіною.
Бразд байдуже махнув рукою:
– Нехай це буде тобі.
Аж тоді Сварг тихо промовив:
– А мені, браття, дайте різну кузнь. Там у клітях чимало її лежить – криця й ллячки, кувадла та молоти. Вам вони ні до чого, мені будуть у нагоді.
– Забирай усе! – крикнув Бразд.
– Бери, – згодився Микула.
І вони замовкли. З усім нібито закінчили. Що справді можна було ще поділити в оцій старій, убогій хижі? Але брати не йшли, вони немов сп’яніли від розмови, може, в них бродив ще хміль і від тризни.
– А скажи, брате, – запитав раптом Сварг, – чи не було в батька Анта золота, срібла, кун?
Він подивився на Микулу недовірливими хижими очима.
– Золота, срібла, кун? – хрипким голосом промовив Микула. – Та звідки ж вони?
– Зажди, брате! – вже більш сердитим голосом крикнув Сварг. – Але ж ти мені сам говорив про скарб, який тобі заповідав батько.
– Так, говорив…
– Бач, Бразде, – звернувся Сварг до старшого брата. – Я ж тобі казав.
– Бачу, Сварже, бачу, – запалився і Бразд.
– Так де ж цей скарб? – заревів Сварг.
Микула схопився на ноги. Схопились і брати. Червоний жар світився в них під ногами, тіні братів сягали стелі, й здавалося, що вони впираються в неї головами.
– Що ви говорите? – захрипів Микула.
– Говори краще ти! – кричав Бразд.
– Віддавай скарб! – волав Сварг.
І вже Бразд і Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, ніби з його тіла міг висипатись батьків скарб.
– Клянусь Перуном! – хрипів Микула. – Не дав мені батько ніякого скарбу. Він говорив, що скарб за городищем, над Дніпром.
– Брешеш! – кричав Бразд і трусив Микулу.
– Лжа! – волав Сварг.
Але в цю хвилину в хижі пролунав ще дужчий крик – на помості прокинулася Віста і в одній сорочці, як спала, схопилась, підбігла до трьох братів, заголосила:
– Пощо убиваєте? Пощо?
Слідом за нею схопилася й Малуша, вона також підбігла до батька й також закричала.
Сварг з Браздом облишили брата Микулу.
– Ходімо! – промовив Сварг.
– Підемо! – махнув рукою Бразд.
Вони ще потоптались на місці, обернулись і, вдаривши дверима, вийшли з хижі.
– Що то було? – запитала Віста. – Чого вони тебе хотіли вбити?
– Мовчи! – відповів Микула. – Мовчи, Вісто, мовчи й ти, Малушо. Ніхто мене не вб’є. Лягайте спати, спіть…
Вони відступили до помосту, а Микула сів біля вогнища, схилив голову на руки і задивився на жар, що таємничо, з легким тріскотом дотлівав на камінні.
З його засмучених очей викотилися одна за одною кілька сльозин, а з грудей вирвався стогін.
Розділ другий
1
Гора[18], як і передграддя з Подолом, прокидались рано, до схід сонця. Тільки друга, нічна, зміна сторожі закінчувала свою варту, приходили сторожі денні, на вежах і наокруг стін Гори – від Подолу, Дніпра й Перевесища – лунали звуки бил: ніч закінчувалась.
Одразу ж після цього на Горі – у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр, тисяцьких і тіунів[19], що стояли посеред Гори, і в землянках і хижах гриднів[20], смердів, ремісничого люду, що тулились до внутрішніх стін города, – запалювались жовті вогники, чулись голоси, іржали коні, ревла худоба.
Тоді ж опускали міст, через який з Гори ішов шлях до Подолу. Довго рипіли жеравці[21], щось вигукувала в пітьмі сторожа, нарешті, торкаючись протилежного кінця рову, гупав міст. По той бік рову вже ждали, бо на дерев’яному настилі мосту одразу ж тупотіли коні, лунали кроки багатьох людей – то сюди, на Гору, з Оболоні й княжих садів і городів холопи везли молоко, овочі й зілля[22], поспішали на роботу здателі[23], всілякі кузнеці, яким не було де жити на Горі і які тулились у хижах і землянках передграддя.
Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвічуючи ліхтарем, з своїми дворянами[24], одмикала кліті й медуші ключниця княжа Ярина; ремісники й кузнеці запалювали й роздмухували
