Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Ще дужче затужили, заплакали жінки, не стрималась і Віста – її тужний крик залунав серед двору. Коні рушили. За саньми хтось вів коня. Услід жалобному походу Віста кидала овес. Потім Віста повернулась до хижі – там треба було спалити солому, на якій лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м’ясом, готуватись до тризни по покійному.
Старійшину поховали над Дніпром одразу за городищем, недалеко від могил інших родовичів. Могила для Анта була викопана широка, простора. Кілька чоловік зняли корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч із старійшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили дві корчаги з медом і вином.
Колись, і це добре пам’ятали люди, саме тоді, коли ховали Уліба й Воїка, біля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всі про це забули. Антів кінь постояв якусь хвилину біля натовпу, понюхав землю і побрів, кощавий, немічний, серед в’ялих трав.
Як тільки в могилу посипались перші грудки землі, любечани, як і колись, вдарили в свої щити, у нестямі закричали жінки, і ці шуми й крики довго лунали над кручами й Дніпром, у далеких просторах.
Мовчки всі повертались до землянки старійшини, біля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем їх гріли. А на душнику, через який із землянки викочувалась надвір гаряча пара від їжі і людей, стояв непочатий корчажець із ситою й лежав шматок коржа – це було все, що рід залишав для душі старого Анта.
– Сядемо, люди, до вогню, – запросив Микула.
– То й сядемо, – залунали з усіх кутків голоси.
А вже в хижі збилося так багато людей, що біля вогнища не вистачало й місця. Тому дехто сів, а багато ще й стояло, жадібно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара.
Тризну почав старший син Бразд. Він кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усі стежили, як вогонь поглинав м’ясо, пригас у тому місці, де пролилось вино, й забуяв з новою силою.
Микула поспішав. Він раз за разом черпав у каді вино, давав людям. До ночов, куди Віста поклала варене м’ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращі шматки.
Коли ж усі добре сп’яніли, у хижі залунав голос когось із старших:
– Ант був сином Уліба, онуком хороброго Воїка, нашого полянського роду…
І люди, кожен по-своєму, але всі в один голос, проказали, ніби проспівали:
– Нашого полянського роду… Один голос дуже спокійно повів далі:
– Рано Ант сів на коня, взяв у руки меч і щит, все життя боровся з ворогами…
Люди одразу ж співучими голосами підхопили:
– Боровся з ворогами….
Пили мед, рвали руками м’ясо, славили Анта.
…Потім усі пішли. Віста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився і Микула, він також хотів спочити, але не йшов брат Бразд, сп’янілий від меду й олу[11]. Він все ходив по хижі, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидів біля вогнища мовчазний і похмурий.
– То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? – сказав Микула.
– Спати? – Бразд зупинився серед хижі й хитнув важкою розкуйовдженою головою. – Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати… і, мабуть, вже ми й підемо, Сварже. А тільки, може, ліпше би було поговорити про все нині.
– Правда, правда, – підтримав його Сварг.
– То й поговоримо, брати, – згодився Микула, думаючи, що Сварг і Бразд, вражені смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. – Сідайте, браття, до вогню, я ось древа підкину.
Він пішов у куток хижі, взяв трісок, які дереводіли натесали, готуючи корсту для батька Анта, і кинув їх до вогнища. Потім усі троє сіли до вогню так, що майже торкалися головами.
– Добре… добре… – почав Бразд. – От ми й зібрались тут, при вогнищі, то поговоримо про діло.
– А про яке діло говорити маємо? – запитав Микула й поворушив тріски, що встигли вже підсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотіли.
– Та про озадок[12] той, – відповів Бразд, одвівши голову від вогнища, що обпікало йому шкіру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких відбивалося полум’я й жар.
– Слухай, Бразде! – крикнув тоді Микула. – Та хіба ж можна нині, коли ще й вогнище не перегоріло, говорити про озадок?!
– А коли ж про це й говорити, як не нині, – суворо процідив Бразд, і Микула на цей раз чомусь не пізнав голосу старшого свого брата. – Оже отець Ант, помираючи, розділив би дом свої діти, на тому б і стояти, паки ж без ряду[13] помер, то всім дітям озадок… Так говорив і сам батько Ант. А вже він знав закон і покон…
– То правду, правду мовив Бразд, – втрутився Сварг. – А чому маємо ждати? Нині кінчимо все.
– Але що будемо ділити? – обвів очима хижу Микула.
– А все, – широко розвівши руки, неначе обнімаючи вогнище, хижу і всі речі в ній, сказав Бразд. – Все поділимо, що лишилося по батьку…
У цей час древо у вогнищі розпалилося, загоготіло, із нього з тріском посипались у всі боки іскри, і Микула подумав, що то, напевне, душі пращурів, які звичайно живуть у теплі під вогнищем, почули їхню розмову, гніваються, але не сказав нічого про це братам, а промовив стиха:
– Так от чому ви залишились, браття, і не можете спати… Ех, брати, брати!..
– Зажди, – перебив його Бразд. – Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тоді розтяжаємось про озадок перед князем, нехай дєтський[14] іде нас ділити. На покорм візьмемо, дамо йому гривню кун[15] за в’їзд і на виїзд… А може, батько Ант залишив усе тобі? Так ти говори, розтяжаємось… Ну, говори!
– Ну, говори! – крикнув сердито вже й Сварг.
– Ні, брати! – відповів їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старійшини, підуть розтяжатись до князя. – Не треба нам тяжби, нічого мені батько не залишав, а заповідав одно: бути таким, як він, берегти рід, вогнище наше.
– Вогнище тобі й буде, – промовив Бразд, – по закону давньому відомо, що якщо отень[16] двір буде без діла, то належить меншому синові… Ти, Микуло, менший, – твій і двір, і рід, і вогнище… Але хіба, крім вогнища, нам нічого ділити?
Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегоріти й пригасало, сидів і думав важку думу Микула.
