Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
– Що ж то за город?
– Хозарський, тільки храмина в ньому поганська, грецька.
– А головників[37] бачив?
– Бачив, княгинє.
– Хто вони?
– Гречини…
Над обрієм з’явився блискучий промінь сонця. У палату враз увірвалося багато світла, постаті бояр, воєвод і тіунів стали виразнішими, на обличчях їхніх можна було вчитати тривогу й розпач.
– Матінко княгинє! – залунало багато голосів. – Що робиться? На Ітилі-ріці вбивають, у Царгороді роздягають, а печеніги хіба не від них? Гречини, тільки гречини…
– Недобре діють хозари й гречини, – сказала княгиня Ольга, – але маємо з ними ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгороді даємо і все беремо від них по укладу.
– У Царгороді, – гомоніли купці, що не раз за своє життя виміряли шлях до Константинополя, – з нами не торгують, а глузують з нас. А доки будемо платити дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Ні, княгинє, мусимо їхати до імператорів і до кагана, чинити суд з ними…
Княгиня Ольга встала з крісла. Вона знала, що кричать до неї не тільки ті, що стоять тут, у палаті, кричить, волає до неї вся земля. Та хіба ж можна рвати ряд з хозарами, укладений ще Ігорем? Хіба можна потопити в Дніпрі харатії з греками, підписані давніми князями?
– Я чую вас, бояри й воєводи, – промовила вона, – і пошлю слів[38] до Ітиля і Царгорода.
– Що зроблять сли? – крикнули тоді воєводи. – Не з словом до них треба йти, а з мечем.
– Але як іти з мечем? – з болем сказала княгиня. – Іти на хозар, щоб тут на нас напали греки, чи йти на греків, щоб під Києвом стали хозари. А в полі блукають ще й печеніги – вони служать і хозарам, і ромеям…
– Не бійся, княгинє! – кричали воєводи. – Підемо на хозар, а там і на гречинів.
Княгиня Ольга, дуже бліда, із запаленими очима, якусь хвилину мовчала.
– Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не стану, слів посилати не буду. Сама поїду в Царгород.
– Добре діло зробиш, княгинє, – загомоніло багато бояр.
– А тобі, Полуяре, буде таке, – промовила княгиня, звертаючись до сліпого купця. – Пиши, ларнику… Купцю Полуяру із нашої скотниці дати все, що він втратив, а ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля за Дніпром…
Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колінах кілька кроків, ніби хотів знайти руку великої княгині…
От немовби й розв’язано всі ті діла, які турбують Руську землю, які не дають спати людям на Русі.
Але ні, є ще й Гора, у якої багато своїх власних справ, яка вимагає в княгині Ольги суду й правди.
На сходах гримлять кроки, іде тіун дворів княжих Талець, а за ним кілька гриднів ведуть зв’язаного закривавленого чоловіка.
– Що сталось? – запитує княгиня.
Тіун Талець низько вклоняється княгині, витягає голову так далеко вперед, що вона, здається, от-от одірветься від шиї.
– Татьба і вбивство! – каже він. – Минулої ночі оцей смерд Векша підкрався у Вишньому городі до житниці боярина Драча, утнув[39] на смерть княжого мужа.
– Татьба і вбивство! – гомонять бояри. – Доки це буде?! Роби суд, княгинє, по правді!
Смерд Векша – здоровий, молодий ще, широкоплечий чоловік із копицею волосся, що нагадує стигле жито, босий, в одній сорочці й портах – стоїть серед палати, дивиться на бояр, воєвод і, либонь, не розуміє, де він опинився й що сталося.
А потім бачить княгиню, й на закривавленому його обличчі з’являється чи то страх, чи надія – він падає їй в ноги.
Княгиня мовчить. Тут є кому розпитати й допитати смерда, буде потреба – мужі й бояри, що стоять у палаті, не тільки розпитають чи допитають, а зроблять ще й божий суд – кинуть людину у воду і будуть дивитись, чи вона не втоне, змусять людину взяти голіруч розпечене залізо і дивитимуться, згоріла чи не згоріла на руках шкіра, мужі нарочиті й ліпші бояри зроблять все, що треба, княгиня ж скаже останнє слово, вчинить суд по закону, по правді.
– Чого поліз у житницю боярську? Пощо вбив княжого мужа? – допитують мужі.
Смерд Векша підіймає голову.
– Голодно є в хижі… Жона, діти… Куди піду? Купу в боярина маю – нічим віддати, заставу у купця взяв – нічим платити…
– Чули! Знаємо! Кожного разу те ж саме, – обурено гомонять мужі й бояри.
– Бояри мої і всі мужі! – зупиняє княгиня ці голоси і обводить поглядом бородатих людей, які ждуть княжого суду. – Як мусимо судити за вбивство?
– За смерть – смерть! – рішуче промовляє хтось у натовпі. – Як велить покон.
Княгиня Ольга дивиться туди, звідки лунає цей голос, але не пізнає, хто це сказав: воєвода Зморщ чи боярин Ратша. Проте хіба не однаково, хто сказав? Смерть за смерть – так велить покон, так думають усі бояри, воєводи й мужі, так думає й сама княгиня.
Вона піднімає руку.
– Оже вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть. Але в цей час виступає вперед боярин Драч – у темному опашні, з посохом у руках.
– А моя житниця зламана, княгинє, – каже він. – І то чи перший раз був там смерд Векша? Маю шкоду, княгинє.
– Правда, княгинє, – гомонять бояри й воєводи, у яких то тут, то там на дворах все частіше трапляються розбої та татьба.
– Векшу на смерть, – закінчує княгиня, – а двір його з жоною й дітьми на поток і пограбування.[40]
– То є по правді, – лунає в гридниці.
2
Битим шляхом за Дніпром їде з дружиною своєю княжич Святослав. Як веліла княгиня Ольга, вони повинні проїхати чимдалі за Дніпро, шукати там печенігів, якщо ж знайдуть – гнати їх з поля.
Княжич Святослав їде попереду дружини, поруч із ним – Асмус. З дитячих літ виховує Асмус княжича, куди княжич – туди й він. Тільки все важче й важче Асмусові супроводжувати Святослава в далеких походах – пусти княжича, то помчить він аж за Ітиль-ріку, за Джурджанське море. А куди вже летіти старому воєводі? Не ті літа!
Проте Асмус ніколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому
