Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Знову запала довга мовчанка. Ганнеке далі сьорбала каву.
— Йому потрібна майстерня, — нарешті сказав Генрі. — Друкарський верстат і все решта.
— Він може працювати в возівні разом зі мною, — відповіла Алма. — Там для нього більш ніж достатньо місця.
Отож усе вирішено.
Генрі пошкутильгав до своєї спальні. Алма й Ганнеке зостались, пильно дивлячись одна на одну. Ганнеке нічого не сказала, проте Алмі не подобався вираз її лиця.
— Wat? — не втрималася Алма.
— Wat voor spellet je speelje? — запитала Ганнеке.
— He знаю, до чого ти хилиш, — сказала Алма. — Я не бавлюся в ігри.
Стара економка стенула плечима.
— Як скажеш, — відповіла вона англійською, зумисно карбуючи кожне слово. — Ти ж господиня в цьому домі.
Відтак Ганнеке встала, допила одним духом каву й повернулася до своєї кімнати в підвалі — і нехай безлад у вітальні прибирає хтось інший.
Розділ п'ятнадцятий
Алма й Емброз стали нерозлучні. Невдовзі вони проводили разом мало не кожну хвилину. Алма сказала Ганнеке перевести містера Пайка з гостьового покою до колишньої спальні Пруденс на другому поверсі, через коридор від кімнати Алми. Ганнеке протестувала проти вторгнення чужинця у родинний флігель (це неправильно, казала вона, і небезпечно, адже ми не знаємо, що він за один), однак Алма відхилила її протест, і містер Пайк перебрався на нове місце. Алма самотужки звільнила простір для Емброза в возівні — в колишній комірчині по сусідству зі своїм кабінетом. Через два тижні прибули перші друкарські верстати. Незабаром Алма купила йому добротний секретер із довгими ящичками й широкими, неглибокими шухлядками, щоб класти туди ілюстрації.
— У житті не мав власного письмового столу, — сказав їй Емброз. — Тепер почуваюся, мов якась важлива персона. Як чийсь особистий секретар.
Між їхніми кабінетами були одні двері — й ті ніколи не зачинялися. Цілісінький день Алма й Емброз ходили туди-сюди — питали одне одного, як ідуть справи, показували то ту, то іншу цікавинку в слоїку для взірців чи на слайді мікроскопа. Вони щоранку їли грінки з маслом, обідали просто неба в полі й допізна засиджувалися, допомагаючи Генрі з листами чи переглядаючи старі видання з книгозбірні Білого Акру. В неділю Емброз ішов разом з Алмою до церкви, де слухав нудну, монотонну службу шведських лютеранів і покірно читав молитви поруч зі своєю супутницею.
Хоч що вони робили — розмовляли чи мовчали — вони ніколи не розлучалися.
Коли Алма працювала серед замшілих каменів, Емброз простягався поруч на траві з книжкою. Коли Емброз малював орхідеї в оранжереї, Алма підсувала крісло ближче до нього й розбирала свої листи. Раніше вона небагато часу проводила в оранжереї, але після приїзду Емброза те місце стало найчарівнішим у всьому маєтку. Той витратив добрих два тижні на те, щоб відчистити кілька сотень шиб — тепер усередину проникали потоки прозорого, яскравого світла. Вимив і навощив підлогу, аж та заблистіла. Ба більше: на великий подив Алми він ще тиждень потратив на те, щоб натерти до блиску листочки кожнісінької орхідеї банановими шкурками, доки ті засяяли, немов чайний сервіз, виглянсуваний відданим дворецьким.
— Що далі, Емброзе? — брала його на кпини Алма. — Може, тепер позачісуємо волоски на кожній папороті?
— Думаю, папороть була б не проти, — відповів він.
Щойно Емброз навів лад і блиск в оранжереї з орхідеями, у Білому Акрі сталося щось дивне: порівняно з нею решта споруд видалися зненацька сірими й тьмяними. Так, наче хтось відполірував на запиленому дзеркалі один кружечок, і решта поверхні почала виглядати проти нього по-справжньому брудною. Раніше цього ніхто не помічав — тепер же воно відразу впадало в очі. Емброз немовби відчинив двері до чогось невидимого, й Алма нарешті побачила правду, якої досі не бачила: хоч який вишуканий був Білий Акр, за чверть століття він поволі погруз у стан занепаду й запустіння.
Усвідомивши це, Алма заповзялася навести в цілій садибі такий блиск, як в оранжереї з орхідеями. Зрештою, коли востаннє мили шибки в інших оранжереях? Вона так і не змогла згадати. Хоч куди глянеш — всюди пліснява й пил. Усі огорожі треба побілити й полагодити, під'їздна доріжка заросла бур’янами, а в бібліотеці висить павутина. Усі килимки треба було добряче витріпати, а грубки — поладнати. Пальми у великій оранжереї роками ніхто не підрізав — вони мало не пробивалися крізь дах. У закутках комор валялися висохлі кісточки тварин — там роками мародерствували коти, мідь на каретах потьмяніла, а строї служниць виглядали безнадійно застарілими — бо так воно й справді було.
Алма заплатила швачкам, щоб ті пошили всім слугам нові однострої, і навіть замовила дві льняні сукні для себе. Вона запитала Емброза, чи не хотів би він дістати новий костюм, але той попросив натомість купити йому чотири нові пензлики. (Рівно чотири. Алма запропонувала купити п’ять. Але йому не треба п’ять. Чотири пензлики — це й так уже розкіш.) Вона найняла цілу роту молодих робітників, щоб ті навели в садибі блиск. Виявилося, що коли старі працівники Білого Акру вмирали чи звільнялися, їм ніхто не шукав заміни. Тепер у садибі працювало втричі менше людей супроти того, скільки їх було двадцять п’ять років тому — їм вкрай бракувало робочих рук.
Попервах Ганнеке не хотіла мати справи з новоприбулими.
— Я більше не маю ні здоров’я, ні душевних сил доводити невмілих робітників до розуму, — нарікала вона.
— Але ж, Ганнеке, — заперечувала Алма. — Поглянь, як спритно містер Пайк навів лад в оранжереї з орхідеями! Хіба ж тобі не хочеться, щоб увесь маєток виглядав так само гарно?
— У цьому світі забагато спритності, — відповіла Ганнеке, — й замало здорового глузду. Твій містер Пайк тільки створює іншим зайву роботу. Та твоя матінка крутилась би в труні, якби почула, що квіти хтось полірує.
— Не квіти, — виправила її Алма. — Листя.
Але з часом і Ганнеке здалася — незабаром Алма побачила, як та наказує молодим робітникам викочувати з погребу старі бочки з борошном і сушити їх на сонці — востаннє таке робили за президента Ендрю Джексона.
— Дуже не захоплюйтеся прибиранням, — застеріг її Емброз. — Трохи неохайності піде тільки на користь. От ти колись помічала, що найгарніший бузок той,
