Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

— Я спробував стати вогнем. Припинив усю звичну життєву діяльність. Перестав розмовляти. Навіть їсти перестав. Я вірив, що зможу вижити на сонячному промінні й дощі. І доволі довго — хоч це й важко уявити — таки жив на одному сонці й дощі. Мене це не дивувало. В мене була віра. Розумієш, для матері я завжди був найпобожнішим сином. Мої брати вміли розсудливо мислити, тоді як я серцем відчував любов Творця. Змалку я, бувало, так глибоко занурювався в молитву, що мама трясла мене в церкві за плечі й давала на горіхи за те, що сплю під час служби, але ж насправді я не спав. Я… я спілкувався. А прочитавши Якоба Бьоме, хотів ще ближче запізнатися з божественним. Ось чому я відмовився від усього на світі й навіть харчів.

— І що трапилося? — запитала Алма, з острахом чекаючи відповіді.

— Я побачив Всевишнього, — відповів він, і очі його заблистіли. — Чи принаймні думав, що побачив. Мені спадали неймовірні думки. Я міг читати слова, сховані в деревах. Бачив ангелів в орхідеях. Я бачив нову релігію, розмовляв новою ботанічною мовою. Чув її гімни. Тепер я вже не згадаю тієї музики, та вона була розкішна. Ба більше: цілі два тижні я чув чужі думки. І дуже хотів, щоб вони почули мої, але вони не чули. Я радів — піднесено, захоплено. Відчував, що мене більше ніхто ніколи не поранить, ніхто мене не торкнеться. Я нікому не завдавав шкоди, але втратив бажання пізнавати цей світ. Я був… цілісний. І то ще не все. Мені відкрилися такі знання! До прикладу, я переназвав усі кольори! Бачив нові, приховані барви. Ти знаєш про такий колір — свіссен? Світло-бірюзовий. Його бачать тільки мушки. Це барва найчистішого Божого гніву. Ти, мабуть, подумати не могла, що Господній гнів — блідо-блакитний, але це справді так.

— Ні, не могла, — обережно зауважила Алма.

— Ну от, а я його бачив, — відповів Емброз. — Бачив, як свіссен оточує ореолом окремі дерева й людей. У деяких місцях я бачив світляний німб там, де взагалі не мало бути світла. Те світло не мало назви, зате мало звук. Хоч де я його бачив — чи то пак чув — завжди йшов за ним слідом. Утім, незадовго після цього я мало не вмер. Мій друг Деніел Таппер знайшов мене в кучугурі снігу. Інколи мені здається, що коли б не настала зима, я б міг і далі так жити.

— Без їжі, Емброзе? — запитала Алма. — Ти б так довго не витримав…

— Часом так мені здається. Я не кажу, що це розумно, але так здається. Мені хотілося стати рослиною. Деколи я думаю, що тоді — на дуже короткий час, завдяки своїй вірі — я таки став рослиною. Бо як інакше я прожив два місяці на дощовій воді й сонячному світлі? Мені згадалися слова Ісаї: «Всяке тіло — трава… справді, народ — то трава». Вперше за багато років Алма згадала, як малою мріяла стати рослиною. Звісно, вона була просто дитям, якому хотілося більше терплячості й любові від батька. Та навіть тоді вона не вірила в те, що справді стала рослиною.

Емброз розповідав далі.

— Коли мої друзі знайшли мене в сніговій кучугурі, вони відвезли мене до божевільні.

— До такої, як оце ми щойно були? — запитала Алма.

Він зажурено всміхнувся.

— О ні, Алмо. Вона була геть не схожа на цю.

— Ох, Емброзе, мені так шкода, — сказала Алма — на душі їй стало зовсім зле.

Вона бачила звичайні шпиталі для душевнохворих у Філадельфії, коли вони з Джорджем мусили кілька разів влаштовувати Ретту в такі притулки смутку й безнадії. Їй було не під силу уявити свого лагідного приятеля Емброза в місці, де панували злидні, сум і страждання.

— Не треба шкодувати, — відповів Емброз. — Це вже позаду. На щастя, я забув майже все, що там зі мною трапилось. Але досвід перебування в шпиталі назавжди вселив у мене страх. Я був такий наляканий, що більше ніколи не зміг повністю комусь довіритися. Коли мене звідти випустили, Деніел Таппер і його сім’я взяли мене під свою опіку. Були дуже милосердні до мене. Дали мені дах над головою й роботу в своїй друкарні. Я сподівався, що ще раз зможу дістатися до ангелів, але вже більш матеріальним способом. Безпечнішим, якщо можна так сказати. Мені бракувало духу ще раз кинутися в вогонь. Тому я навчився створювати гравюри — щоб наслідувати Господа, хоч я знаю, що це звучить грішно й зарозуміло. Я хотів залишити в світі свої відбитки, хоч досі не створив такої гарної гравюри, як мріяв. Зате я дістав заняття. І міг милуватися орхідеями. Орхідеї мене заспокоюють.

Алма якийсь час вагалась, а тоді, ніяковіючи, запитала:

— І тобі вдалося знову дістатися до ангелів?

— Ні, — всміхнувся Емброз. — На жаль, не вдалося. Але робота давала мені задоволення і відволікала увагу. Завдяки Тапперовій матінці я знову почав їсти. Однак я став іншою людиною. Уникав усіх дерев і людей, яких у моменти прозріння бачив забарвленими в свіссен — колір Господнього гніву. Я прагнув почути гімни нової релігії, свідком якої став, але не міг пригадати слів. Незабаром я вирушив у джунглі. Мої близькі вважали, що я роблю помилку, що я зійду там з розуму, а самотність зашкодить моєму душевному стану.

— І як — виявилися праві?

— Не знаю. Важко сказати. Як я вже казав тобі, коли ми вперше зустрілися, я страждав від нападів лихоманки. Вони підточували мої сили, та водночас я чекав їх із нетерпінням. Під час лихоманки бували миті, коли мені здавалося, що от-от, і я побачу відбиток Бога. Я бачив, що на листі й ліанах позаписувано накази й умови. Що гілки довкола мене утворюють закручені послання. Усюди були позначки, лінії зливалися в написи, але я не міг їх прочитати. Я чув відголос давньої, знайомої мені музики, але не міг вловити її звуків. Мені нічого не відкрилося. Коли я хворів, то мигцем бачив ангелів, які ховалися в орхідеях — і то тільки окрайчик їхньої одежі. Та щоб побачити навіть таку дрібницю, потрібно було ясне світло й цілковита тиша. Однак цього було замало. Зовсім не те, що колись. Побачивши один раз ангелів, Алмо, більше не вдовольняєшся окрайчиком їхнього вбрання. Через вісімнадцять років я вже знав, що ніколи не побачу того, що колись мені відкрилося, — навіть у крайній самотності джунглів, навіть у стані гарячкового