Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк
Якимець не приховував тривоги: Москва присилає все більше і більше «стрибків», серед нинішніх переслідувачів чимало командирів, які були на фронтах і мають військовий досвід. З ними боротися важко. Вони розкинули навколо повстанців петлю і все більше затягують її. Впевненості у побудові своєї самостійної держави у найближчий час – все менше. Але надія залишається, і вони не збираються ні складати зброю, ні сидіти склавши руки. Влітку ще дадуть кілька боїв. Але якщо до холодів не вдасться щось переламати, то доведеться пробиратися через Буг до Польщі, а вже звідти до Німеччини. Цей план, щоправда, не всі підтримують. Юстин затявся, що краще на своїй землі загине, ніж утікачем з неї стане. А от він, Микола, надумав пробиратися – дуже вже хочеться жити. Та й боротися за свій край можна скрізь, куди б доля не закинула. Гарантії на те, що затія з переходом кордону вдасться, ніякої. Але – або пан або пропав, двічі не вмирати. Може, і Левко з ним заодно?
Левко непевно хитнув головою – він ще подумає. Поспішав до маєтку. Тривога змушувала його бігти, забуваючи про небезпеку. У кімнаті було тихо. На ліжку, освітлена місяцем і гасовою лампою, біліша за стіну, тяжко дихала Вишеслава. Волосся мокре від поту. На вустах запеклася кров. Але вона не кричала. Тільки коли побачила його, заплакала – по-дитячому жалібно і ніби полегшено: «Мені так страшно було самій».
Простогнала, що вдень до неї приходили – цього разу двоє чоловіків. Знову випитували, від кого вагітна, коли народжувати збирається. Потім говорили про Левка, нібито вони знають, що він батько дитини, вимагали, щоб сказала, де він. Погрожували, що заберуть дитину, якщо не зізнається. Вона сказала, що так не буває – ніхто не має права забирати у матері новонароджену дитину. Вони засміялися: хай тих два тижні, що їй залишилися до пологів, добре подумає, а тоді побачить, які у них права, а які в неї. Вона страшенно розхвилювалася. По обіді почалися перейми. Води відійшли, а дитина ніяк не може народитися.
Левко розгубився. Що робити? До кого бігти за допомогою? Та до кого завгодно, тільки б врятувати свою Вишеньку. Що буде з ним – байдуже. Тільки б вона жила! Тільки б жила, Господи! Кинувся до дверей, але зупинився від її зойку.
– Не йди! Не залишай мене саму! Благаю! Не треба нам нікого. Ми самі справимося. Ми… Нагрій води, візьми рушники, простирадла, ковдрочку – я все приготувала. І ладанку… золоту ладанку з хрестиком…
Справді боялася залишитися сама? Чи не хотіла, щоб він себе наражав на небезпеку? Левко побіг до кухні, щоб нагріти води. Вже за порогом почув, як вона кричить – наче смертельно поранений звір. Не витримав – кинувся назад. Тепер кричала тільки дитина.
Поки перерізував пуповину, обмивав дівчинку, загортав її у простирадло, Вишенька так і не обізвалася.
Він просидів над нею майже до світанку. Сліз уже не було. Тільки біль. Гострий, безмежний, нестерпний біль. І страшне відчуття самотності – ніби він залишився сам-один на землі після вселенської катастрофи. Тонесенький дитячий плач нагадав йому, що він помиляється – у цьому зруйнованому світі є ще одна дорога йому людинка. Вона просить, щоб татко не забув про неї, врятував її.
Зібрав усе, що Вишеслава приготувала для новонародженої, загорнув дівчинку в ковдрочку, поклав туди ж ладанку і вийшов. Але не на дорогу – через міст він уже давним-давно не ходив. Спустився до річки, відв’язав човна, поклав у нього білий згорточок з немовлям і наліг на весла. Вийшов на другому березі і крадькома пробрався до хати за плетеним з лози тином. Він не раз бував у ній, добре знав її господарів. Люди порядні, жили разом уже з десяток літ, але дітей так і не мали. Олена нібито й вагітніла кілька разів, та виносити дитинча не могла. Вже й по знахарях і по монастирях ходила, але її ревні молитви чомусь не доходили до неба.
Перехрестив дівчинку, поклав на ґанок.
– Прости мене, доню! Я обов’язково повернуся за тобою.
Знову сидів біля своєї Вишеньки. Востаннє помив її, одягнув у світлу сукню, розчесав волосся, прочитав молитву. Хотілося лягти поруч і померти. Бо не міг уже витерпіти того болю, що шматував його душу. Та й навіщо йому тепер рятувати своє нікому не потрібне життя? Але спохопився: чи ж так уже нікому? У нього ж є доня, частинка його Вишеньки, заради неї треба спробувати жити.
Подумав: якщо у Старолісах дізнаються, що Вишнецька померла під час пологів, то оті будуть шукати дитину, все село переколошматять, всі двори опитають. Олена і Трифон можуть злякатися і зізнатися, що їм підкинули немовля. Стрибки здогадаються, хто це міг зробити. Що тоді буде з його донею? Віддадуть у притулок, а там… Треба, щоб вони подумали, ніби Вишеслава після їхнього візиту і погроз утекла з маєтку. От злякалася, що вони справді можуть відібрати дитину, і заховалася. Сама чи з тим, на кого вони полюють, – це вже як їм фантазія підкаже. Хай собі думають що завгодно. Головне – відвести загрозу від дитини.
Вранці він переніс мертву в їхню підземну схованку. Дістав у погребі дошки, збив труну. Нарвав у полі за горою волошок, обклав ними Вишеньку. Приліг поруч і заснув. Прокинувся, замурував вхід до кімнати з боку погреба – раптом хтось, як і він свого часу, виявить вхід через шафу, то знайде за нею тільки муровану стіну. Забрав із дота драбину, якою вони з Вишенькою ночами вибиралися на гору, переніс її у підземелля. Замаскував другий вхід. По мотузці, зачепленій за броньовані двері дота, вибрався на гору і пішов через поле. Мав намір розшукати Миколу і приєднатися до загону Юстина
