Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк

– Та я звик на свої ноги покладатися.

– Але вони вас не туди несуть! – крикнув навздогін Антон. – Сільрада у селі, в центрі, біля автобусної зупинки – ви ж там виходили. А ця стежка веде на гору.

Ніби Левко не знає, куди веде ця стежка через здичавілий садок! Саме на гору він і мав вийти насамперед. Поки їхав до села, весь час про неї думав – як там біла тополька, яку вони з Вишенькою посадили? Чи не всохла, чи ніхто не зрубав? Ще від зупинки у центрі Старолісів угледів: ні, живе, живе їхнє дерево! Піднялося мало не до хмар, ніби в небо кроною врослося, стоїть на горі, як могутній воїн на чатах.

Тільки-но підійшов, тополя зашелестіла, зашуміла яскраво-жовтою кроною, схожою на велетенське шатро, націлене верхів’ям у небо, ніби впізнала і привітала його. Аж на самому вершечку, серед поріділого листя, побачив покинуте гніздо. Значить, не самотнє їхнє дерево, з весни до осені тішать його своїм щебетом птахи. Притулився до тополі чолом, заплющив очі. Кора вже втратила свою дитинно-ніжну шовковистість і світло-оливковий колір. Стала шорсткою, зеленкувато-сірою. Відчув під нею теплу, ще зігріту скупим осіннім сонцем тополину кров.

– Добридень, кохана! От я і повернувся.

Заплющив очі. Згадав, як запрошувала його Вишенька на білий танець, як вони вдвох кружляли на горі. А поруч ніби танцювала і їхня біла тополька. Тепер вона он як виросла. Дот під деревом так і сірів бетонною стіною з броньованими дверима. Десь далеко внизу, у його глибокій ямі похмуро блиснуло вогкою рудою глиною дно. Спуститися до нього без драбини неможливо. Пробратися до підземелля – тим більш. Треба буде дістати мотузку і спуститися.

Задивився на другий берег річки. Плетеного тину біля хати вже немає – навколо подвір’я, як вояки на марші, вилаштувалися гостроверхі штахети. За штахетами, під яблунею, як і двадцять років тому, – криниця з круглою корбою і дерев’яним дашком. Вийшов хлопець, розкрутив корбу, опустив, а тоді підняв дерев’яне відро, перелив з нього воду в цинкове. Цікаво, хто він? Може, зять Оленин? Цілком імовірно, у двадцять літ його дівчинка вже могла одружитися, навіть онука йому народити. Йому?.. Побачити б скоріше. Цікаво, в кого вона вдалася – у нього чи у Вишеньку? Вдивлявся так довго, аж очі засльозилися. Але ніхто більше так і не вийшов з хати. Нічого, завтра буде новий день. Завтра він побачить її.

Спустився до мосту і пішов до села. Голова сільради на прохання дозволити йому зайняти хоча б одну кімнатку в малому будинку колишнього маєтку тільки руками розвів.

– Не можу. То власність колгоспу. Вхід до колгоспної контори он у тих дверях, у правому крилі.

Сказав це так, ніби дуже шкодує, що не він розпоряджається тим будинком, а то б обов’язково задовольнив Левкове прохання.

Голова колгоспу обійшовся без маскараду. Він аж почервонів від обурення: як це можна – впустити зека у колгоспний склад? Міндобрива – то колективне майно, сховане під замок. Він за нього відповідає. Та й немає там жодної кімнатки вільної. Де має жити громадянин Ярич? А чого це він, голова колгоспу, має про таке думати? Чи в нього інших клопотів немає? Он скоро морози вдарять, а на полі цукрові буряки не зібрані. До того ж йому не надходило жодних розпоряджень з району чи області.

Сонце вже закотилося за обрій, коли Левко вийшов з контори. Було ще одне місце, де він міг знайти притулок. Якщо, звісно, церква залишилася. Він майже побіг вулицею. У сутінках жовто спалахнули вікна. Отже, вона не тільки стоїть, а й діє. Зайшов у відчинені двері, втягнув ніздрями знайомий з дитинства запах. Якась жінка збирала в картонну коробку недогорілі свічки, зчищала віск із кадильниці. Озирнулася і тривожно застигла.

– Що ж ви так пізно? Сьогодні таке велике свято, а ви за цілий день годинки не знайшли, щоб у церкві помолитися, аж на вечір прийшли?

Він упізнав її – донька отця Петра, та сама, яка перед війною намагалася забрати батька до себе, у сусіднє село.

– Ви мене не впізнаєте, Ганю? Я Левко.

Жінка поставила на підлогу коробку зі свічками, кинулася до нього.

– Господи! А я глянула на руки… Але сама собі не вірю. Думала, вас уже й на світі немає. Ідемо до хати.

Церкві у Старолісах пощастило. Саме тому, що вона унікальний пам’ятник дерев’яної архітектури, зведений без жодного цвяха ще понад три століття тому, її не знесли з лиця землі і не перетворили на склад або конюшню. Тепер вона залишалася діючим храмом на кілька навколишніх сіл, у яких культові споруди ліквідували. Настоятелем у ній став зять покійного отця Петра, який разом із сім’єю переїхав до Старолісів. Сім’я чималенька – п’ятеро дітей. Тож гостеві відвели ту саму маленьку комірчину, де колись жив вигнаний з церковної прибудови отець Петро. У ній так і стояв старий куфер, на покуті висіла ікона, перед нею – лампадка.

Левко побоювався, щоб отцеві Сергієві не перепало від влади за те, що прихистив учорашнього каторжника, запевнив, що тільки переночує, а завтра піде шукати собі куток в іншому місці. Але священик навіть слухати не захотів. «Живіть, скільки треба, – сказав. – Я якраз збирався просити когось у помічники. От і будете допомагати при храмі».

Він і допомагав. Але не тільки при храмі. Люди змусили його згадати про дар костоправа. Втім, він про нього й не забував. І знову ж таки завдяки своєму учителеві, якого вже й не сподівався колись побачити, але зустріч з яким доля так несподівано подарувала йому на чужині.

У «Воркутлаг» його доправили ледь живим. Могли