Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк
– Люди як люди, дівчинко. Скрізь є привітні і не дуже, гостинні і негостинні…
Що це з ним? Здригнувся, схопився за одвірок, хапнув ротом повітря, ніби йому щось у горлі застрягло. Боже, який же він вразливий, цей пан Левко. Ще тільки інфаркту не вистачало! Вона ж і не побіжить, щоб покликати когось на допомогу, і зателефонувати не зможе.
– Вам зле?
– Я… Зараз… Все добре… Піду чаю принесу.
– Чай – це класно. Я люблю чай. Але найперше мені треба телефон зарядити. Стільниковий. Ось такий. Бачите? У вас що ж це, ні телефону, ні електрики вдома немає? Як же ви живете? І це в комп’ютерну еру!
Промовчав. Хутенько почалапав від дверей. Глянула на його спину з сивим жмутом волосся, перехопленим гумкою, і щемкий жаль ворухнувся у серці. Аж сльози підступили. Ну й навигадувала ти, Ніко! Ну й нафантазувала! Який же він маніяк? Просто старий чоловік, який дивом дивним опинився поруч, коли ти…
Невже вона хотіла це зробити? А таки хотіла. Відчула себе того ранку такою нещасною, такою самотньою, всіма покинутою і забутою, нікому не потрібною, останньою лузеркою, приниженою до далі нікуди, до того ж страшенно голодною і промерзлою до кісток. Якби не кіт, який змусив її спуститися з самого вершечка крони, а отже, не дав упасти з такої висоти… Якби не цей дід, який невідь-звідки явився під дерево, ніби його раптом янгол з неба спустив…
Господар приніс чай, слоїчок з малиновим варенням і білий хліб з маслом. Зняв зі стільця наплічник, поставив замість нього тацю і знову вийшов. У вікно Ніка побачила, як він хутко попрошкував до воріт. «Дивний якийсь. Чого він мене так розглядав? А що, як… А що, коли злочинницю Вероніку Величко вже розшукує міліція? Надрукували фото в газетах, розіслали по всій області? От суперчемний дідусь і впізнав. А тоді як законослухняний громадянин вирішив негайно повідомити куди слід. Бр-р-р-р… От прийде разом з міліціонером, надягнуть кайданки на руки і поведуть у буцегарню».
Він повернувся не скоро. Не сам, але й не з міліцією.
– День добрий! Юрко Ремез до ваших послуг! – Хлопець приблизно її віку, може, хіба на рік-два старший, худорлявий, сіроокий, з довгим русявим чубом на виголеній аж до блиску голові, сяйнув білосніжною усмішкою. – Ого, які зелені очі! То ти, значить, і є ота мавка, яку пан Левко на дереві знайшов?
– Під деревом! – Ніка демонстративно заплющила очі (нічого на них витріщатися!) й відвернулася.
– От бачите, пане Левку, навіть лісові мавки, виявляється, не можуть обходитися без електрики. А ви вперлися, як отой віслючок Іа: «Не треба мені, я вже й так доживу. Скільки там зосталося…» Тепер не обійдетеся. І жити вам зосталося ще ого-го! Ти правильно зробила, що послала пана Левка до мене. Досить йому сліпати при гасовій лампі. Завтра я прийду з хлопцями-електриками, доставимо все, що треба, поставимо стовпи, а днів за три влаштуємо вам тут таку люмінесценцію!
Ніка хотіла заперечити, сказати, що нікого ні до кого вона не посилала, але змовчала. Зловила себе на тому, що їй сподобався цей хлопець, з першого ж погляду, з першої усмішки. Відкрите щире обличчя, відвертий погляд, і цей оксамитовий баритон, який вона слухала б і слухала. Що ж, це непогано, що він завтра прийде знову.
Наступного дня, з самого ранку, у дворі почулися чоловічі голоси. Троє хлопців ставили стовпа біля брами, натягували від нього дріт до будинку. Юрко кілька разів залишав своїх напарників і забігав до кімнати. То жменю шоколадних «Ромашок» вийняв з кишені комбінезона, то запитав, де краще розетки вмонтувати. Цукерок Ніці дуже хотілося – вона ж ласунка, але вдала, що й не помітила їх на стільці. На запитання про місце для розеток тільки плечима стенула: це ж не її дім, звідки вона знає, де їх краще розмістити? Зате Юрко явно не був налаштований на гру в мовчанку. За кілька забігів до хати встиг розказати і про школу, і про невдалу спробу потрапити на економічний факультет, і про те, що наступного літа збирався знову їхати до університету, але весною, вочевидь, його мобілізують в армію, тож доведеться відкласти вступ, і навіть про танці у сільському клубі розповів. Пообіцяв, що обов’язково і її запросить на ті сільські танці-шманці.
– Можу позичити свою найближчу подружку! – сказала Ніка і показала на милицю, притулену до стіни біля ліжка.
– Та якось ми вже без подружки обійдемося, – засміявся Юрко. – І взагалі, вам з нею недовго дружити зосталося. Дуже скоро ви попрощаєтеся назавжди. Якщо вже сам дід Левко взявся за тебе, то лежати тут будеш недовго. Він у нас костоправ від Бога. Його весь район… Та що там район? Його вся область знає. Твоє щастя, що потрапила до нього.
– Еге ж. Не було б щастя, але нещастя допомогло, – зітхнула Ніка і знову згадала про своє падіння з дерева.
– Що було, те загуло. А перший танець – за мною! Обіцяй!
– А якщо не пообіцяю?
– Обіцяй!
– А якщо ні?
– Обіцяй, кажу! Бо ось із цього місця не зрушу, з хати не вийду, стовпом стану і буду стояти так, поки на мумію не перетворюся.
– Тю на тебе, оглашенний! Кому ж та мумія потрібна буде? Що мені з нею в хаті робити? Хіба до музею здати, якщо приймуть. І чого ти причепився до дівчини, як смола до штанів? От видужає, стане
