Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк

Зрештою, що їй до того, живе тут хтось чи не живе? Яке їй діло до цієї самотньої садиби, що колись чогось відбилася від села, як пташка від зграї, втекла за річку, присіла під горою і заховалася від людських очей за муром?! Що їй до самого цього села, яке вона так вперто розшукувала? Ще дитиною вона втратила маму. Потім Натулю. Тоді названу маму. Два дні тому – любов найближчих друзів. Об це село розбилася її остання крихка надія. Вона зробить те, що має зробити. І нікого, нікого-нікогісінько на всьому білому світі це не стосується.

Дерево також не таке, як здавалося звіддаля. Височенне – мабуть, заввишки з дев’ятиповерховий будинок, а то й більше. І масивніше, об’ємніше, темно-сіра кора на грубому стовбурі шорстка, порепана, нагадує луску на тій дивній рибині, по якій Ніка мчала у сні. Здається, якщо на це дерево вибратися, то можна ступити прямісінько на он ту хмару, що зависла над ним. І пливти, пливти по небу.

Праворуч від дерева чиясь могила, на якій ще палахкотять осінні чорнобривці. Ліворуч – щось схоже на погріб: півкругла поверхня, ледь-ледь піднята над землею і поросла бур’яном, по боках прилягає до гори, а спереду огранена низькою, всього близько метра, бетонною стіною із залізними дверима.

«Дивно, – подумала Ніка, – дуже дивно. Навіщо копати погріб на горі?» А тоді ляснула себе долонею по лобі: ніякий це не погріб, а дот! Хіба ти не вчила історію, Ніко? Такі доти будували перед Другою світовою війною в Західній Україні – біля кордону, на узвишшях, над річками. Сподівалися, що таким чином зупинять нацистів. Сподівання виявилися марними.

До розкішної шатроподібної крони не дотягнутися руками. Ніка притягнула до дерева кілька гілляк (мабуть, вони колись відчахнулися від нього ж), поставила на них почорнілий від часу ящик, знайдений неподалік, поклала на нього стару напівструхлявілу дошку. Споруда хитнулася під ногами, і Ніка полетіла шкереберть на колюче стебло засохлого будяка.

Ну що ж, видертися по стовбуру не вдасться, треба діяти по-іншому. Перенесла ящик і дошку на плаский дах дота. Підвелася, визначила на око середину, ступила на неї лівою ногою, обережно приставила праву, потягнулася і зрештою вчепилася за краєчок нижньої гілки. Повисіла трохи на ній, як груша, і почала перебирати руками від краю до стовбура. Ну от, нарешті! Підтягнулася, вперлася підошвами у порепану кору і полізла на дерево. Лізла повільно і безконечно довго. Втім, куди їй поспішати? Перепочила майже на вершечку.

Над головою чорніло покинуте гніздо, складене із сухих галузок. Крізь них просвічувалося небо. Раптом між галузками щось зблиснуло. «Зірка у покинутому гнізді», – подумала Ніка. За мить промінь переломився і стало видно, що то була всього-на-всього росинка на жовтому листку, що впав у гніздо. Цікаво, хто в ньому жив улітку? Напевне, припутні. Вони зазвичай не вимощують своє житло ні травою, ні мохом, ні пір’ям. Накидають у безпечному місці гілочок і просто на них кладуть яйця. Припутні – найбільші голуби. Вони прилітають ранньою весною в Україну з Південної Європи. Вона любила спостерігати, як вони воркують на голих деревах у парку, а тільки-но з’являється листя, будують собі ось такі гнізда і починають висиджувати припутенят.

На схід від дота чорніло зоране поле, що починалося зразу за горою і добігало аж до лісу, вигнутого золотою підковою. З протилежного боку дерева, за річкою, – село як на долоні. Кругла, мов сковорода, рівнина, на якій хаотично розкидані різного штибу будівлі – старі приземкуваті хати в сірих капелюшках з шиферу, добротні цегляні будинки під черепицею і навіть два двоповерхові хороми, криті червоним і зеленим ґонтом. Внизу, під прямовисною стіною гори, – жовте глинище. Якщо пробратися на край гілляки, яка росте із західного боку стовбура, зупинитися над глинищем, добре розрахувати і…

Вона заплющила очі і тієї ж миті почула під собою розпачливе нявкання. Пошукала поглядом унизу – авжеж, той самий, смугастий і всюдисущий новоспечений приятель. А дідько б тебе вхопив, дурний котиську! Чого ти причепився, як жуйка до джинсів? Чого тобі було лізти саме на це дерево? Хто тебе звідси зніме? Ніка добре знає котячу породу: нагору заввиграшки дряпаються, а згори донизу – ніби заклинює щось, страх паралізує. Буде отак нявчати блукалець тигроподібний, поки не помре з голоду. Бо ніхто його тут не почує. Ніхто. Але ж вона чує. Вона поки що чує…

Ніка почала спускатися. Кіт сидів на середині гілки і дивився на ліс, ніби звідти мав прийти порятунок.

– Киць-киць, іди до мене, – покликала.

Кіт повернув до неї лобату голову, блимнув жовтими очиськами, жалісливо заскімлив, але з місця не зрушив. Ніка лягла на живіт і поповзом посунулася до кота, схопила його витягнутою рукою за смугасту волохату спину, потягла до себе.

Тріск пролунав посеред осінньої ранкової тиші, як постріл. Засвистіло у вухах. Однією рукою Ніка притискала до себе кота, другою намагалася вхопитися за крихке віття, але воно ламалося і падало слідом за нею. Над головою закружляла рудувато-жовта хмара листя.

«Ніби сполохана зграя синичок», – це було останнє, що вона тоді подумала.

Спочатку при появі Вишеслави на дорозі жінки кидали всю роботу, бігли хто від городу, хто з хати, визирали з-за тинів.

– Ти диви – панночка об’явилася! Де ж вона, воропашна, була стіко часу? Як вижила сама-самісінька?

– А яка ж тонюсінька! А яка ж візігорна! Як артістка з кіна! Вельми на матір схожа. Викапана пані Ольга!

Потім село потроху звикло. Здивування перейшло у скепсис.

– Знов блаженна за хлібом до Вовкунів пошпацірувала.

– А хто ж