Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

Під'їхав Щусь зі своїм загоном кавалеристів. Він доповів:

— "Батьку", нас зрадили більшовицькі дружини. Вони загнали наш потяг зі зброєю й одягом в тупик станції і його обороняють.

Махно обізвав своїх союзників — більшовиків підлотними гнидами й запитав Щуся, чи знає він щось про долю Сидора і Григорія Лютих.

— Вони намагаються відбити у цих зрадників потяг. Григорій поранений у голову, але кулемета не кидає.

— Федю, лети їм на підмогу!.. І біс з ним, з тим потягом... Мені потрібні ви живі. Пробивайтеся на міст! І утримайте його, доки не проскочать наші.

Тачанка з отаманом рвонула з місця. Кругом частішала стрілянина, рвалися бомби, палали житлові й адміністративні будинки. Нестор побачив, як його доблесні піші вояки, озброєні гвинтівками, тікали увсебіч від купки петлюрівців і навіть залишили ворогові кулемет — цю надзвичайно цінну для повстанців зброю. Таке боягузтво і зневажливе ставлення до зброї вкололо Нестора аж у серце, і він наказав кучеру зупинити коней, що неслися галопом, вистрибнув з тачанки із маузером і закричав, щосили:

— Назад, песиголовці!.. За мною, вперед!

Махно й не глянув, повернули його хлопці назад чи ні, бо сам, не оглядаючись, підбіг до покинутого кулемета, розвернув його, ліг на мерзлу землю й натиснув на гашетку. Петлюрівці, не чекаючи такої відсічі, дивовижно і, певно, у розпачі збіглися докупи, замість того, щоб тікати, хто куди, і тут же були скошені кулями, падали один на одного. Аж тут з'явився ворожий загін кінноти, та й він був перебитий махновцями, які поспішали на підмогу своєму "батькові". Потім усі гуртом пробивалися з міста до рятівного моста через ріку Дніпро. Тут коїлося щось неймовірно жахливе. Майже вся тисячна махновська армія (якщо можна це "напівциганське" збіговисько назвати армією) зосередилася на невеличкому клаптику землі і прагнула вся одночасно прорватися на рятівний лівий берег. Кіннота Федора Щуся, кулеметники Сидора і Григорія Лютих, піші загони Каретника і Марченка — все це партизанське воїнство, перевантажене мішками з награбованим добром, змішалися в один рухомий величезний клубок, що котився в усі боки, шукаючи порятунку від загибелі. А порятунку ніде не було. Січові стрільці Самокиша щільно притиснули махновців до ріки і безжально та з дикою насолодою косили їх кулеметним вогнем. Степові повстанці, які вміли битися на безмежних гулящих просторах півдня України виявилися просто безпорадними й стали живою мішенню в екстремально бойових умовах великого міста, де ні вже прославленим тачанкам, ні швидкій кінноті не було місця для широкого маневру. Махно намагався навести елементарний порядок, розвернути своє військо у наступ, але з цього нічого не вийшло. Його безстрашними і сміливими хлопцями оволоділа паніка перед неминучою смертю, і вони вже не чули наказу свого дорогого "батька”, й, наче очманілі, кидалися не в останній смертельний бій з ворогом, а в безодню глибокої та широкої ріки, води якої леденіли душу. Ніхто з них не доплив до протилежного рятівного берега — усі пішли на замулене дно на поживу велетенським сомам, що водилися у цій місцині.

Із тисячі вояків, яких Махно привів у Катеринослав, вийшли живими з братовбивчої м'ясорубки лише чотири сотні. Ці недобитки пішли на Нижньодніпровськ і Синельникове. У Нижньодніпровську в карету "батька" двічі кидали бомби, які, на щастя, не розірвалися. В обох випадках учасники замаху були спіймані Сашком Нетребою. Допитував їх особисто Махно. Ті, коли зізнавалися, що підіслані Катеринославськими більшовиками, негайно одержували від "батька" кулю в лоб. Церемонитися з ними не було ні можливості, ні часу, адже знахабнілі січові стрільці Самокиша наступали на п'яти, і Нестор ледве встигав утікати від них.

Перед в'їздом у Гуляйполе "батько” встав з чорної тачанки й пересів на Козачка. В'їхав у свою столицю з опущеною головою — він не міг дивитися у вічі землякам, котрі повиходили юрбами на вулиці, сипали на його голову несусвітні прокльони. Зустрічали його ті, кого "батько" з різних причин не взяв у свій похід на губернію: пристаркуваті мужики — бідарі, середняки й куркулі, школярі і численна ватага жінок, від молодиць до похилого віку бабусь. Усіх їх зараз об'єднало одне велике лихо — ганебна поразка жебрацької армії їхнього "батька" у Катеринославі, а головне — загибель у цій битві їхніх дітей, онуків, братів, чоловіків. І в цьому нещасті гуляйпільці звинувачували лише Нестора, а тому й вигукували йому вслід:

— Сукин син! Убивця! Погубив наших дітей, потопив нещасних, а сам повернувся... Ліпше б тебе крижана вода забрала, Сатано!...

Махно все те чув добре, кожне слово ненависті боляче пронизувало його серце і він з великими труднощами пересилював цей біль, гамував його в собі, навіть згадав, як ще кілька днів тому ці ж люди кричали йому услід: " Слава "батькові!", "Ми умремо за революцію!" А вже нині усім їм наплювати на свого вождя, на ту революцію, яка вбила багатьох їхніх дітей. Нестор уже не раз переконувався, що народ любить свого проводиря лише за успіхи, за перемоги і, навпаки, ладен убити його за першу серйозну невдачу... Що ж, мабуть, так влаштовано природою, що вождь не має права на прорахунок, який повертається людям нещастями, а то й непоправною трагедією.

Штабісти зустріли отамана на ганку. Махно ні з ким із них не привітався й мовчки пройшов у свій кабінет, щільно зачинив за собою двері. Лише через кілька хвилин наважився зайти до нього Федір Щусь, за ним — Олексій Чубенко, командири окремих загонів. Серед них був невідомий Нестору чоловік з приємним і мужнім виразом обличчя.

— Хто це? — звернувся до всіх Махно.

— Віктор Білаш