Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

ми — українці, від однієї матері!" Та махновці у звірячій люті, мов в агонії перед смертю, усіх косили з кулеметів, рубали шаблями... Сам Нестор, аби задовольнити свою примхливу забаганку, пересів з тачанки на свого Козачка і також кинувся в гущу сміливих петлюрівських рубак, аби помірятися з ними силою в смертельному герці. Бо саме для такого поєдинку — для шабельного бою — Нестор одягнувся надто легко: в маленькі офіцерські чобітки, діагональове галіфе, драгунську з петлицями куртку і був у звичайному студентському картузі, тісно натягнутому на голову, з-під якого звисав аж до плечей чорний, трохи кучерявистий чуб. Своїм маленьким личком і задертим як у качки, догори носом він, швидше, був схожий на сільського неповнолітнього хлопчиська, ніж на грізного отамана. Саме такої думки про нього були зараз петлюрівські кавалеристи, коли вперше побачили його, мовляв, а чого цей парубійко встряє у бійку старших? Чи йому жити набридло?

Ех, недооцінили вони цього "парубійка" і гірко поплатилися. Вже коли Нестор скосив кілька голів і розсік одного кавалериста майже навпіл, усі інші схаменулися й накинулися на дивне чортеня гуртом. І тільки тепер з їхніх очей спала полуда і вони побачили, що перед ними не хлопчисько, а цілком доросла людина зі швидкими карими очима (так-так, усім їм він здався з карими, а то й чорними, як вуглинки, очима), які чи то палахкотіли вогнем, чи то від люті налилися кров'ю. І шаблю здіймав до бою так вправно й блискавично, що у кожного з петлюрівців аж у серці хололо.

А Сашко Нетреба, котрий в цьому бою був поруч з "батьком", знову бачив на Козачку все того ж чорного Диявола, котрий був покровителем душі Несторової, бо скільки ворогів не нападало на отамана, всі вони, наче за помахом чарівної палички, втрачали свої молоді голови. Нарешті, хтось з петлюрівців утямив, з ким вони мають справу, і закричав до своїх:

— Хлопці, тікаймо! Це ж — сам Махно!

Вигукнув оце — і навтікача. Але тут же був зрубаний з сідла Сашком. А всі інші замість того, щоб якось врятовувати своє життя, просто знесилено опустили шаблі й кричали: "Здаємося! Не рубай нас, "батьку"!" А Нестор реготав і рубав їх поодинці з дикою насолодою.

Бій скінчився раптово, як і почався несподівано. Вже нікого було ні рубати, ні стріляти, ні розривати на шматки з гармат. Довколо трупи, трупи і море крові на білому снігу, що випав уночі. В місті стояла моторошна тиша. Кругом — жодної живої душі, як після Божого суду над грішниками, і навіть не видно було жодного бродячого собаки, які перед цим, розповідали, ходили зграями. Навіть горобці, котрі скупчувалися на вулицях, десь зникли і боялися вилетіти зі своїх надійних схованок.

І раптом усе змінилося: махновці засвяткували свою перемогу над ворогом. Скрізь пісні, танці, веселощі. Тільки панувала робоча обстановка в польовому штабі повстанців. Тут кожний займався чимось важливим: один підраховував убитих і поранених махновців, інший збирав відомості про кількість захоплених боєприпасів, ще інший комусь постійно кричав у телефонну слухавку, щоб негайно випустили на волю з тюрми усіх в'язнів... У кабінет до "батька", який тільки-но повернувся з засідання Катеринославської Ради робітничих і селянських депутатів, зайшов Зіньковський. Махно зустрів його запитанням:

— Ну що, Льово, був на засіданні Катеринославської Ради?

— Та був і тебе бачив.

— Ти чув, як більшовики гризуться зі своїми союзниками по боротьбі есерами за владу в місті?

— Чув, "батьку". І чого ти на них не тупнув ногою? Прикро ж: ми взяли Катеринослав, а вони — володарюють.

— Дурні вони, Льово, як наші гуляйпільські свині. Про яку владу патякають, коли основні сили противника не тут, а там, в Олександрівську сидять під керівництвом талановитого полковника Самокиша? А він — це не наш посмітюха Гулий-Гуленко, який невідомо куди втік з поля бою. Самокиш — не тікає і не обороняється, а наступає сам. Згадаєш мене, не сьогодні-завтра цей старий вояка нападе на Катеринослав, причому, нападе тактично грамотно. І ми будемо від нього драпати. Та не тому, що злякаємося, а тому, щоб виманити його з міста у степ. А в гулящому полі ми — дияволи. І втратить він Олександрівськ... Я добряче наколю цього старого вояку. Провчу його, покажу йому, що Махно — також полководець і не гірший за нього.

Задова, здається, Олександрівськ не цікавив, бо він звернув увагу на зовсім інше повідомлення "батька" і стурбовано запитав:

— Ми що, так скоро покидаємо Катеринослав? А хлопці ще й не нагулялися.

Махно пояснив:

— Затримуватися тут довше не маємо можливості. Червоні загони ще далеко, аби їх нацькувати на петлюрівців. А класти даремно голови повстанців, щоб наша перемога дісталася більшовикам, я наміру не маю. Свого ми досягай: ондечки Ваня Негребецький з Сидором та Грицьком Лютими відправили у Гуляйполе довжелезний вагон зі зброєю. — Махно трохи замислився й продовжив: — Ти, Льово, негайно зв'яжися з нашими людьми в Олександрівську. Нам необхідно знати, коли Самокиш планує наступ на Катеринослав... Щоб ворог не напав на нас зненацька.

Задов вийшов. Махно ходив по кабінету з закладеними за спину руками, щось розмірковуючи. Зайшов Фома Кожін.[36]

— A-а, Фома, радий тебе бачити.