Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

Читаємо онлайн Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін
оратора.

— Може це ти і є? — допитувалися селяни в Білаша. — Бо щось чужий, не наш.

— Може й так, — відповів Білаш і виліз на бричку, що слугувала за трибуну. Тільки-но він почав говорити, як враз на майдан увірвалася група вершників, а між ними — тачанка, в якій, мов турецький паша, поважно сидів у подушках, наче на троні, безногий "батько" Правда.[38] Білаш його бачив уперше, а тому намагався якомога уважніше розгледіти легендарного отамана ще здалеку, до того, як заговорить з ним. "Цікавий "батько", — подумав про нього Віктор. — Які вуса! Здорові, сиві, ну, просто гетьманські... І шапка — бирка, висока, з червоним кутасиком угорі. Плечі — сажень, не менше, вони аж розпирали червоний з білим коміром кожух, у який закутався місцевий гетьман. Правда тримав у дужих руках дві милиці й сердито розмахував ними, мов шаблями ще й гучно, на весь майдан брутально лаявся. Під'їхав до брички — трибуни й гукнув на Білаша:

— Що за самозванець?! Хто дозволив виступати?!

— Я від "батька", — дещо знітившись, відповів Білаш.

— Від якого ще "батька"?! Я сам — "батько".

— Від Махна.

— А що мені Махно? Він сам по собі, а я — сам. У нас один шлях, але різні єпархії.

Білаш відчув, що попав у незвичну ситуацію і що має справу з "типом", якого ще не зустрічав. Але й з таким "бонапартом" потрібно знайти спільну мову, і Білаш її знайшов. Він несподівано вигукнув у натовп:

— "Батькові" Правді слава!

А селяни у відповідь:

— Хвала "батькові" Правді!

Такий прийом отаманові сподобався, він розплився в усмішці, подобрішав, зіп'явся на свої половинчасті, до колін, ноги й досить таки гучним басистим голосом сказав, звертаючись до селян:

— Слухайте, дядьки! Сидітимемо на вашій шиї доти, доки ви нас, як слід, не напоїте. Мать вашу так! Шию об'їмо, спину гризтимемо, а не виїдемо... Мать вашу так!.. Скоріше варіть дві бочки самогону, тоді, хоч завтра, вшиємося... Мать вашу так! — Правда за кожним цензурним реченням, а то й словом посилав у гурт селян град брутальної лайки.

Таке зухвальство, що ганьбить честь повстанського руху, до глибини душі вразило Білаша, і він, вихопивши маузера, стрибнув на підніжку отаманової тачанки й закричав кучерові:

— Гони на станцію Пологи! І швидше!

Кучер підкорився. Вершники, котрі супроводжували Правду, також рушили за отамановою тачанкою. Дорогою Правда, все ще не второпавши від учорашнього перепою, куди вони їдуть і чого, пристав до Білаша:

— Давай вип'ємо, брат, з туги, — він дістав з-під подушок, на яких сидів, пляшку самогонки й, відкоркувавши її, почав дудлити. Віктор спересердя вихопив з дужих рук отамана пляшку й кинув її далеко вбік. Вона, вдарившись об мерзлу землю, розлетілася на осколки. Правда, було, закомизував, але Білаш — не ликом шитий і також здоровило що треба — міцно присадив його. Далі їхали мовчки.

Начальник оперативного штабу планував привезти некерованого отамана на станцію, а звідси по телефону розшукати Махна й доповісти йому про дику поведінку безногого Правди. Та Білашу щастило. Виявилося, що на станції був сам Нестор. Він щойно сюди приїхав після невдалої вилазки в німецьку колонію Блюменталь,[39] звідки непрошеного "батька" добряче поперли колоністи, нічого йому задарма не давши — ні харчів, ні одягу. Тож Махно сердито ходив взад-вперед по просторому кабінету начальника станції, обдумуючи своє мерзенне становище. А ж тут Білаш!... Під гарячу руку...

— Ану, заведи, Вікторе, цього підлотника сюди.

Коли Правда ввійшов до кабінету і побачив грізного Махна з його палаючими від гніву очима, перелякався не на жарт і впав перед Нестором ниць, схиливши в покорі голову.

— Рубай, "батьку", її, дурну й безталанну... Рубай свого вірного сина... Кровинку свою нищи...

— Встань! — гримнув на нього Махно. — І сядь на лавку... Зарубати чи пустити кулю у безмозку голову — це легка смерть для тебе... Заслужив пекельнішої смерті: ми кинемо тебе зараз у топку паровоза, щоб і сліду твого паршивого не залишилося на Землі.

Правда знову гепнувся на підлогу — тепер вже не просив його зарубати, а просив залишити живим.

— "Батьку"! Я вірою і правдою тобі служитиму до скону віку свого... Як вірний пес... Дозволь, я сам нападу на Олександрівськ і зітру цього

Відгуки про книгу Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: