Готель - Артур Хейлі
Відтворивши в уяві цю картину, Кертіс О’Кіф невдоволено подумав, що Уоррен Трент і досі не дав офіційної згоди на умови, запропоновані йому два дні тому. До полудня — крайнього строку — лишалося півтори години. Очевидно, власник «Сейнт-Грегорі» зволікатиме з капітуляцією до останнього.
О’Кіф нервово міряв кроками вітальню. Півгодини тому Додо вирушила в похід по магазинах — він вручив їй кілька сот доларів великими купюрами, порадивши запастися легким одягом: в Неаполі спека ще більша, ніж у Новому Орлеані, а в Нью-Йорку на купівлю речей не буде часу. Додо, як завжди, зворушено подякувала йому, хоч — сміх, та й годі! — не так бурхливо, як учора, коли він за шість доларів купив квйтки на екскурсійний пароплав. Чудні створіння ці жінки, подумав О’Кіф.
Думки його урвав дзвінок телефона. Апарат стояв у другому кінці кімнати, й О’Кіф підбіг до нього.
— Слухаю!
Він сподівався почути голос Уоррена Трента. Але телефоністка сказала, що це міжміський виклик. За мить він упізнав гугняву мову Генка Лемніцера.
— Це ви, містере О’Кіф? Маю гарні новини!
— Які саме?
— Я підписав контракт для Додо.
— З ким?
— Уот Керзон знімає нову версію «Всього з собою не забереш». Пригадуєте — ми фінансуємо цю стрічку.
— Пригадую.
— Вчора я дізнався, що Уотові потрібна дівчина на роль Енн Міллер. Роль, хоч і не головна, але непогана, а Додо в неї впишеться, як у свій бюстгальтер.
Кертіса О’Кіфа знову покоробила Лемніцерова вульгарність.
— Спершу, очевидно, має відбутися проба.
— Ну звичайно.
— А що як Керзон забракує Додо?
— Ви жартуєте? Чи, може, забули про свій вплив, містере О’Кіф? Вважайте, що Додо вже знімається. До того ж, я домовився із Сандрою Стрен — вона бере дівчину під свою опіку. Ви ж знаєте Сандру?
— Так.
О’Кіф добре знав, хто така Сандра Стрен. Ця жінка мала репутацію найкращої в Голлівуді викладачки акторської майстерності. Вона була відома ще й тим, що брала в науку невідомих юних протеже багатих покровителів і вирощувала з них кінозірок першої величини.
— Я дуже радий за Додо, — сказав Лемніцер. — Вона така гарна дитинка! Але тут треба діяти негайно.
— Цебто?
— Її чекають, як-то кажуть, на вчора, містере О’Кіф. Але я вже про все подбав — і про заміну теж.
— Про заміну?
— Так, про Дженні Ламарш. — В Лемніцеровім голосі почулися здивовані нотки. — А ви хіба забули?
— Ні, не забув.
— Тож, кажу, я все владнав, містере О’Кіф. Дженні сьогодні ввечері вилітає в Нью-Йорк і завтра зустрінеться там з вами. Квиток до Неаполя, взятий на Додо, ми перепишемо на Дженні, а Додо хай летить прямо сюди з Нового Орлеана. Просто, га?
— Але ви обіцяєте, що міс Леш одержить цю роль?
— Містере О’Кіф, присягаюся могилою моєї матері!
— Ваша мати ще жива.
— Тоді могилою моєї бабусі! — На мить Лемніцер замовк, а тоді, наче раптом здогадавшись, сказав: — Якщо ви не знаєте, як піднести це Додо, то доручіть мені! Просто вийдіть прогулятися, а я тим часом подзвоню їй і все поясню. Так буде краще — без слів сумних і сліз прощальних.
— Ні, не треба. Я сам.
— Ну, як знаєте, містере О’Кіф. Я просто хотів вам допомогти.
— Міс Леш повідомить вас про свій приїзд телеграмою. Ви зустрінете її в Лос-Анджелесі?
— Аякже! Я її вже жду — не діждуся! Ну, гаразд, містере О’Кіф. Бажаю вам добре повеселитися в Неаполі. Ох і заздрю ж я вам на Дженні!
Нічого не відповівши, О’Кіф поклав трубку.
Додо повернулася щаслива, задихана, навантажена пакунками, в супроводі розсильного, який теж ніс цілу гору картонок.
— Мені треба ще раз збігати туди й назад, Керті. Це не все!
— Для цього існують бюро доставки, — буркнув О’Кіф.
— Ні, так краще! Як на різдво! — Вона пояснила усміхненому розсильному: — Ми їдемо в Неаполь. Це аж в Італії.
О’Кіф дав розсильному долар і почекав, щоб той вийшов.
Додо, звільнившись від пакунків, кинулася О’Кіфові на шию й поцілувала в обидві щоки.
— Ти скучив за мною? Боже, Керті, я така щаслива!
О’Кіф лагідно зняв її руки з своїх плечей.
— Присядьмо! Я хочу розповісти тобі про зміни в наших планах. І маю для тебе приємну новину.
— Ми виїдемо раніше?
Він похитав головою.
— Ні. Все це стосується не стільки мене, скільки тебе. Люба, тобі нарешті дають роль у кіно. Я давно вже добивався цього. А сьогодні мені подзвонили й сказали, що про все домовлено.
Додо дивилася йому просто в обличчя своїми наївними блакитними очима.
— Мене запевнили, що роль дуже цікава — я, власне, зразу поставив таку умову. Якщо все буде гаразд — а я не маю сумнівів щодо цього — то це може стати початком чогось справді великого в твоєму житті. — Він затнувся, відчуваючи, як нещиро звучать його слова.
Додо повільно промовила:
— Це, мабуть, означає… що я мушу їхати…
— На жаль, так, люба.
— Коли?
— Хоч як це прикро — завтра вранці. Ти полетиш просто в Лос-Анджелес. Тебе зустріне там Генк Лемніцер.
Додо повільно кивнула головою і, піднісши до обличчя тонкі, довгі пальці, відкинула з лоба пасмо попілясто-білявого волосся. Це був механічний, простий і разом з тим — що характерно для неї — дуже звабний жест. О’Кіф несподівано уявив собі її в обіймах Генка Лемніцера — і відчув щось схоже на ревнощі. Лемніцер, який так заповзято вишукував для хазяїна «партнерок», нізащо не став би залицятися до кандидатки у фаворитки. Але потім… Потім — то вже інша річ. О’Кіф відігнав від себе цю думку.
— Повір, люба, мені дуже тяжко розлучатися з тобою. Але нам треба подумати й про твоє майбутнє.
— Нічого, Керті. — Додо все ще не зводила з нього очей. І хоч які вони були наївні, в нього раптом майнула абсурдна думка, що вона бачить його наскрізь. — Нічого. Все гаразд.
— Я думав — ти більше зрадієш, коли почуєш про роль.
— А я радію, Керті! Їй-богу, радію! І вдячна тобі… Ти, як завжди, такий милий… такий дбайливий…
Він підбадьорився.
— Ти навіть не уявляєш, яка це чудова перспектива. Я певен, гратимеш ти добре, а я, звичайно, стежитиму за твоїми успіхами. — Він вирішив зосередити свої думки на Дженні Ламарш.
— Отже… — голос її зірвався, але вона зразу ж опанувала себе. — Отже, ти поїдеш увечері, а я залишуся тут до завтра?
— Ні, — блискавично вирішив він. — Я перезамовлю свій квиток на завтра. На ранок. Ми проведемо вечір разом — так, щоб він залишився в нашій пам’яті назавжди.
Додо вдячно
