Діва Млинища - Володимир Лис

Ростик довгенько не поспішав розвивати їхні любовні стосунки, це її трохи навіть ображало, але й водночас радувало — бачила, що він в усьому статечний, ґрунтовний, як і належало бути справжньому чоловікові. Поки що великою радістю для Варочки було нетерпеливо поспішати на побачення в селі чи місті й блаженством потрапляти в міцні, дужі, солодкі обійми. Вона ще не знала, яке ще більше блаженство чекає на неї попереду.

Коли Варочка стала повністю його, то віддалася, впала у справжні обійми й любощі, як лягає на долоню доспіла-доспіла вишня, по вінця налита соком, але ще не переспіла. Незабаром вона переконалася, що Ростикове кохання не йде ні в яке порівняння з тим, що знала досі, — грубим, квапливим зляганням з директором, дужими, але якимось надто обережними любощами тієї єдиної ночі з Романом, не кажучи вже про короткі сеанси з кількома слюсарями і шоферами в каптьорці коло ремонтної майстерні чи в кабіні самоскида — ті здавалися дурним сном. Ростик виявився настільки потужним чоловіком, що від захвату у Варочки дух відлітав кудись аж за хмари. Вона іноді сама мовби не перебувала під ним чи зверху, а літала в час любощів так високо, що боялася впасти.

Після таких побачень Варочка ловила себе на думці, що їй хочеться зробитися маленьким слухняним кошеням, котре треться об ноги коханого чоловіка. Найкращого у світі чоловічища, її власника і повелителя. Восени Ростик вдруге їй освідчився й сказав, що справа з переводом його в рідне місто фактично вирішена й незабаром вони туди поїдуть. Обоє. Так і сказав — обоє. Він познайомить її з татом і мамою, братом і сестрою, плем’яшками.

— Ти, до речі, так і не завела мене до своєї хати, а казала, що живеш сама, — з легким докором додав.

Варочка зрозуміла, що настав час, що мусить відкрити те потаємне, що досі приховувала.

Завмерла її душа, тільки шалено на ціле село стугоніло серце, враз стала мокрою спина.

— Ти мене справді любиш? — вона здивувалася, як хрипло звучить її голос — геть чужий.

— Ну, Варуню, ти даєш!.. Ти ще й сумніваєшся?

Звісно, вона не сумнівалася. Досі найбільшою турботою було приховати, що вона годує дитину грудьми. Направляючись на побачення, змушувала Лєрку перед тим пити, або ж зціджувала молоко. Коли ж їздила в місто, то раз, як побачення затяглося, мусила обдурювати, що хоче в туалет і там позбавлятися зайвої білої рідини, яка могла її видати. Під час любощів старанно ховала груди (чим ще більше розпалювала Ростика), казала, що їй стидно, ще націлується колись. Здається, коханий нічого не помітив. Чи вдавав, що не помічає?

— Прости, — пригорнулася, цього разу несміливо й винувато. — Прости, любий. Я не сумніваюся… Я… У мене…

І помертвілими вустами:

— У мене є дитина.

— Дитина?

— Так. Дочка.

Він скривився, потім присвиснув.

— Ну діли… Коли ж ти встигла?

— Недавно. Валерці зимою рік буде.

— Валерці? Валерія… Гарне ім’я.

Гарне ім’я… Як він вимовив…

У Варочки трохи полегшало на душі.

Він… Він зрозуміє і простить… У Валерки буде тато…

— Невдала любов?

Ростислав спитав мовби знехотя. Не зацікавлено, а байдуже.

— Майже. Обпеклася. Лєрка й осталася…

Він рушив. Варочка слухняно за ним. Не знала, що думати й що казати.

Нивже зновика облом, біль і …

Ростислав спинився. Потім взяв неї за плечі. Пригорнув і відпустив. Сказав, що дуже любить. Що йому байдуже, що в неї хтось був, що дитина, що сам не святий, проте… У нього дуже суворі батьки, ще тої, старої моралі. Особливо мама… Коли старший, Толік, почав було дружити з дівчиною, у якої була недобра слава, мама суворо заборонила, та й батько раз добре пройшовся паском і кулаком по сестрі Райці, коли та надто пізно прийшла додому… Ні, він не проти дівчинки, він би… Але… Він не уявляє, як він приведе до них у дім жінку з дитиною… Він уже написав батькам, що має гарну дівчину… Дівчину…

— То що ж нам робити?! — Варочка швидше зойкнула, ніж вимовила.

Ростислав сказав, що він хоче, щоб Варочка була з ним, стала його дружиною, але…

Але без дитини…

— То що, мині вбити Лєрку? — Варочка мало не викрикнула.

— Чого ж убити… Зроби щось інше… Можна ж в дитбудинок здати чи куди там… А тоді поїдемо до наших…

— Ну, дєкую… До побачення…

Ростислав схопив неї за руку. Стис. Проте не надто боляче.

— Не гарячкуй… Подумай… Я ж хочу бути з тобою… І туди мушу вернутися… Подумай… Якщо любиш… Зустрінемося післязавтра… Приїдеш до міста…

Варочка думала ніч і наступний день, і ще ніч. Обурення змінилося розпачем. А на зміну розпачу приходили картинки їхнього кохання з Ростиславом. Ще й якого кохання! Побачила, як вони їдуть в те його місто. Як їдуть вулицею — обоє молоді, вдатні, вродливі, дужі. Гарна пара. Чудова пара. Заходять на подвір’я будинку, де їх зустрічають Ростикові тато й мама. Вона буде доброю, роботящою невісткою. Вона вміє ладити з людьми. До того ж Ростик каже, що вона може піти вчитися на продавця… Потім робитиме в магазині…

Варочка поглянула на доньку, котра мирно посапувала у сні. І раптом відчула до цієї істоти глуху неприязнь. Може, справді здати в дитбудинок? Але що скажуть люди? До того, що в неї дитина, вже якось звикли… Хоча скільки наварнякали, нагудили за її спиною… І чула, й хорохорилася… Проте скільки пережила… Як заявитися в той будинок, де його шукати… Треба ж буде заповнити якісь бомаги…

У неї ще була зустріч з Ростиславом. Коли побачила коханого, перехопило подих від одного його вигляду — високий, стрункий, міцні руки й широкі плечі, на які скоро замість старшинських ляжуть офіцерські погони.

Він поводився, мовби нічого не сталося. Жодним словом не згадав про вчорашню розмову. Казав ніжні слова.

Повів у ресторан (вперше), в кіно.

Потім вони кохалися в квартирі його товариша… Варочка верталася додому пізно ввечері — Ростислав відвіз до села позиченим мотоциклом. Варочка обіймала його за плечі, тулилася до них і думала, що ніколи й нікому не віддасть цього чоловіка. Неїного чоловіка. У тілі жив солодкий трем сьогоднішнього кохання. Кохання перед розлукою. Бо він сказав, що дали відпустку, після якої служитиме там, у своєму місті. А перед тим приїде, щоб забрати її. Заяву до загсу подадуть уже в них,