Діва Млинища - Володимир Лис
У неї народилася наприкінці зими справді дівчинка. Родила вдома, коли вже геть стало не в силі терпіти болю, якось добралася до сусідки, баби Явтушихи, вона й прийняла, і перерізала пуповину. Дівчинка була нівроку, міцненькою, здоровенькою на вигляд, схожою, як їй здалося, і на неї, і на Романа. Назвала донечку Валерією — таке ім’я почула в емтеесі од їхньої бухгалтерки, і воно їй вельми сподобалося. Та час замилування дитиною швидко минув. Настала весна і Варочка відчула, як до неї повертаються і сили, і бажання жити. У МТС прийшли нова машина і новий трактор, а значить, з’явилися й нові молоді механізатори, на початку літа приїхав ще один інженер. Вона бачила, що уваги чоловіків не втратила, тепер тільки поглядали на неї трохи інакше (а може, то собі нав’язала?) — як гулящу, доступну. Зранку, нагодувавши малу, вкладала спати й поспішала на роботу. Тоді в селі ще тільки запровадили чотиримісячні декретні відпустки, по два місяці до і після народження дитини. Коли ж лишалася в чоловічій компанії, на вечір просила доглянути Лєрку ту ж Явтушиху чи сусідку Марину, у якої самої була маленька дитина.
Подія, що ще крутіше змінила Вароччине життя, сталася влітку. Варочка раненько шпацірувала на роботу. Вийшла на шосейку, вже підходила до станції, коли почула шум за плечима, потім і сигнали. Озирнулася — ціла колона машин. Воєнні. Здогадалася — зновика понтонники з Любовня їдуть наводити через їхнє озеро свої мости. В останні роки такі навчання проводилися по пару разів на рік. Оскільки МТС знаходилася неподалік від озера, вона теж ходила дивитися, як складають ті мости — залізні й гумові, як через озеро рушають по них машини й навіть гармати.
Колона обминала неї, обдавала ревищем двигунів, газами і вітром, з кабіни офіцер чи старшина привітно помахав рукою, вона теж змахнула у відповідь, солдати, котрі їхали у відкритих кузовах, кричали: «Приході к нам, дєвушка!», посилали повітряні поцілунки. Машини минули, а Варочці зробилось легко й радісно на душі. Вона й справді дівчина, всього лиш двадцять перший рік іде, все життя попереду, вона молода, красива, як казав той Васько Бирців, до холєри симпатична, то й що, що має дитину, ни одна вона така, мусить же знайти свою долю.
В обід вирішила подивитися, як тренуються солдати, те можна було робити тільки здалеку. Понтонники вже розбили табір на другому березі, під лісом. Щось потягло неї вздовж берега. Йшла, доки не почула:
— Стой, кто ідьот? Стоять на мєсте.
Побачила двох озброєних солдатів, поцікавилися, хто вона така. Варочка сказала, що місцева, з села, а робить в емтеесі, а то хотіла подивитися, як ото мости наводять. Солдати засперечалися — відпустити її чи доповісти старшині або ротному? Таки повели, і біля крайнього намету один із солдатів сказав:
— Товарищ старшина, вот нарушітельніцу привели…
Старшина виявився високим, молодим, з мужнім обвітреним обличчям. Варочка подумала, що десь вже його бачила і посміхнулася — то ж він махав їй з кабіни.
Старшина теж спитав, хто та звідки. Варочка пояснила і раптом подумки попросила: «Не відпускай мене». Старшина сказав, що ходити тут, звісно, цивільним не можна, навіть із цього села, але таким симпатичним порушникам можна й пробачити.
— Дєкую, — видихнула Варочка.
І подумки: «Симпатичний… Тоже… Не Васько».
Старшина відпустив солдат і сказав, що однією подякою не обійдеться, доведеться провести, щоб ще раз не заблукала.
Так Варочка знайшла свою долю. Принаймні, думка, що виникла, коли попрощалася зі старшиною, гріла її цілу дорогу і підносила на невидимих крилах. Вона вперше задала собі два запитання, які задавала й потім, на які не знаходила відповіді. Перше: чому вона пішла вздовж озерного берега аж до військового табору, і друге: чи справді то Ростислав, як звали старшину, виглядав із кабіни військової машини на шосейці й привітно махав рукою… Зрештою, це не мало великого значення, мало інше: вона йшла назустріч своїй долі, своєму щастю й прийшла до нього. Вдома того дня на неї, звісно ж, чекала Валерка — зарюмсана, охрипла від крику, геть мокра і закаляна, бо ж мама ще ніколи так довго не затримувалася на роботі. Швидко обтерла, перевдягла, погодувала, а потому нагріла води й вимила доцю. Вона обціловувала маленьку й розповідала, якими вони відтепер обоє будуть щасливими. Бо ж доля, Бог мусять зглянутися над ними. Нарешті змилуватися… після смерті батьків і її невдалих пригод.
З того дня розпочався роман Варочки й старшини Ростислава Тищенка. Вони зустрічалися щовечора, а часом і вдень, цілий місяць, доки понтонники стояли табором на березі озера. А потім, коли повернулися до міста, Варочка їздила автобусом і попутними машинами до Любовня, а Ростислав приїжджав (часом теж автобусом, а часом воєнною вантажівкою чи й командирським «бобиком», що неї особливо тішило) до Загорян. Зустрічалися в лісі, на лавочці, в гайку поблизу емтеесу, в його кімнаті в гуртожитку для офіцерів і надстроковиків, на квартирі в його товариша. Ростислав не сипав жартами й дотепами та анекдотами, як Роман, не зітхав безнадійно, як Грицько, слова добував не часто, але були вони для Варочки по-особливому вагомими й значимими. Незабаром вона знала про коханого (так, так, коханого, ще й якого) геть усе. Ростик був із селища біля великого міста над Дніпром, туди ж незабаром мріяв і повернутися. Бо він служив строкову солдатську в їхньому місті, по її закінченні лишився на надстрокову і через пару літ служби став старшиною. Шкодував, що як був ще сержантом, не ризикнув поступати у військове училище, ну, та нічого, своє наздожене, йому ж тільки двадцять сім. Вже домовився про переведення восени у військову частину в їхньому місті, а там поступить на курси молодших лейтенантів і все одно стане офіцером. Ростикові батьки, як він казав, мали їй сподобатися. Батько був простим роботягою, все життя слюсарював, а мати хоч і вчителька початкових класів, теж проста, із села. Мають свій гарний будинок. У Ростика були ще старші брат і сестра («Як у мене», — щасливо сказала Варочка), обоє вже одружені, мають дітей.
— Познайомишся ще з плем’яшками, — сказав Ростислав, і од цих слів Вароччине серце солодко завмерло. — Хуліганисті стервеці, особливо Костик Толіків, ну, нічо, наведемо порядок.
Про себе Варочка розповідала теж усе. Крім одного — про пригоду з Романом і про її Лєрку-Валерку. Доця по поверненні мами з любовних мандрів вже стрічала її щасливим агуканням, віднедавна навчилася й сидіти. Варочка з трепетом чекала дня
