Діва Млинища - Володимир Лис
— Сиди, — наказав і сам на ходу застрибнув у кабіну.
Довіз її аж до повороту на куток. Спинився, підбіг, бережно зсадив дівчину на землю.
— Ти самашеша зараза, — сказала Варочка.
Але щось в її серці тьохнуло і тьохкало з кожним днем усе сильніше. Вона дозволяла Романові проводжати її після роботи додому, хоч знала, що той, пройшовши з нею крізь усеньке село, мусить вертатися назад і йти майже п’ять кілометрів до свого села. Така відданість її тішила. Про Романа вона знала від його односельчанина, котрий теж гарував у МТС, що в цього хлопця-зуха була в селі дівчина, яка збирається заміж за іншого. Це трохи навіть образило Варочку — як такого можна покинути, чому?
Вони йшли, балакали, жартували.
Коли спинялися побіля неїної доми, хотілося запросити хлопця до себе, та стримувалася. І все ж запросила — надто п’янко пахла черемуха того вечора за хатою. Варочка накрила стіл — знайшлася і випивка, і закуска. Він раптом спитав:
— Я можу лишитися? Набридло, знаєш, додому вертатися…
Його обійми були дужими й ніжними.
А от слів про любов не було. Були інші слова, коли проводжав наступного вечора. Варочка йшла тепер поруч із трепетом і солодким сподіванням.
— Ми славно вчора побалувалися…
— Поба…
Їй перехопило подих. Аж спинилася.
— А хіба нє?
Він тоже спинився.
Тоді рішуче:
— Ходімо. То розмова не на вулиці.
У хаті, її хаті, він взяв неї за руку.
— Слухай, Варочко, мене, по правді, й учора мучило, і зранку, і цілий день… Тобі ж зі мною було добре?
— Ну, питаєш…
Вона щасливо усміхнулася. А потім:
— А чого завів питанку?
— Бо я… Я оно з Павликом посперечався. Він каже, що ти на мене запала. А я кажу — нє, вона ж свійська дівчина. Видко, погуляти не проти… Ну, ми ж погуляли…
— Погуляли…
— Ну, ти ж уже не дівчина… Кажуть, з директором…
— Хто каже? Та сука, що у приймальні?
Варочка згадала той вечір, коли директор зайшов до кабінету, як прибирала. Його обійми, коли згріб всю… Коньяк, дивний напій, який пила потім.
Його, засапаного після кохання, здивований вигук:
— А ти ще, виявляється, целка!
Вона ще лишалася в кабінеті на його вимогу кілька разів. Любилися на столі і в кріслі.
Роман тепер сказав:
— Та я тебе не засуджую. Та мені байдуже, з ким ти…
— Байдуже?
Варочка подумала, що варто його прогнати. Але не було сил. Від Романа йшло дивне тепло. Сидів, м’явся. Начеб ховав руки.
Того, другого вечора, Варочка почула його історію.
До армії в Романа була дівчина. Дружили, клялася чекати. Ну, там, уже на службі, чорт його смикнув написати своєму другові, щоб спокусив, перевірити хотів, чи вірна його Олюня. Перевірив…
— Ідіот я… Сволоч і ідіот…
— То чого ж ти переживаєш, раз вона тебе зрадила? — Варочка ніц не розуміла. — То, може, й на ліпше… Як ни тепер, то в четвер… Ліпше, що до женячки взнав, чого варта…
— Не ліпше… Люблю я неї… Досі люблю… Сьогодні, після ночі з тобою, остаточно зрозумів… А вона ж…. Вона за Костика, друга мого… Виходить, весіллє буде на тій неділі… Аж типер… Ех, тре було мині простити… Дурень я, дурень…
Він обхопив голову руками. Отаким виявився цей хлопець. Жартівник, справжній зух…
«Тютя, — подумала Варочка. — А може, то й, по правді, на ліпше… Типерка буде зовсім моїм, нікуди вже не дінеться. А там і виліплю, що схочу…»
Вона обняла Романа. Притулилася. Він відповів — мляво якось, несміливо. А тоді шарпнувся.
— Вибач, піду я… Далеко мені йти…
— Так нихто ж тибе ни гонить…
— Воно то так… Так воно… Тико я піду…
— Ну й іди… Іди до свеї зрадниці… Ци до їх обох… Тютя розмазана…
Зиркнув жалібно. Він пішов. Пішов, аби більше ніколи не повернутися до її оселі. Порожньої оселі. Варочка проплакала півночі, вранці пішла на роботу з твердим наміром — помститися й Романові, й собі. Тільки не мстилося. Вона, як і раніше, мовби то жартувала з хлопцями й чоловіками, і до Гриця в майстерню заходила. Та в голові крутилося вперто одне: та нивже з нею можна тико так — силою, владою взяти, як директор, чи погратися, помститися іншій, як Роман…
Варочка відкрила в собі дивну гордість. На Романа вона дивилася і з презирством, і співчуттям. Через місяць вона довідалася про весілля… Весілля Романа з Ольгою, тою дівчиною, на якій мав женитися його друг, що спокусив… Варочка відчула, як у неї попливла земля під ногами… Вона справді нічого не тямила в цьому житті.
Ще через місяць з чимось вона остаточно зрозуміла, що груба. Чи як там по-вченому кажуть… Вагітна… Вагітна, овечка кітна… Першою думкою було — позбавитися, геть, геть… Вона, Варочка, принесе в подолі байстрюка… Чи до іншого тюхтія, Гриця, підкотитися, такий може взяти і з чужою дитиною…
У Вароччиному єстві переплелися й виявилися у всій своїй гостроті дві її основні риси — бажання виявити, подати себе, показати, що вона таки не остання на цьому світі, багато чого вартує, і ота гордість, ба, не гордість, а гординя. Вона не могла навіть признатися сестрі Любі, що загрубіла. Знала, що в селі є баби, котрі, як казали, вишкрябують жінок, що носять у собі й не бажають родити… Та піти до таких, знаючи, що все одно стане відомо…
Варочка вирішила — будь що буде. Якщо вона чогось варта, то й з дитиною візьмуть… У неї почало рости бажання мати донечку, рідну крихітку, прихисток для самотньої душі. Удавала, що нічого не сталося, навіть не приховувала живота, що почав зримо рости. Ходила, розмовляла, жартувала…
Роман, правда, раз спитав:
— То… моє в тебе буде?
— Нє… Ни надійся, — вона гордо піднесла голову й продемонструвала свою знамениту ходу.
Наздогнав. Хвать за руку.
— Прости, — сказав ще тихіше, ніж спитав. — Ни думав, що так вийде… — І по хвилі. — У нас із Олею мею тоже дитина зав’язалася…
— Вітаю, — тільки й вимовила.
Сказала з чимось таким, що здушило горло, розлилося жаром над грудьми, далі зібралося в клубок. І
