Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

— Ні, це не від хворіб, це… його пробували задушити…

— Он як! Травматичні спогади? З нервовими хворобами все не так просто. Я спілкувався у Відні з відомим лікарем Йозефом Броєром… Ти не знаєш… Він вилікував пацієнтку від істерії, просто давши їй можливість розповісти про свої травмуючі переживання минулого. Він називав це катартичним методом[159], а пацієнтка — чисткою димарів. На хлопський розум це можна назвати лікуванням розмовами. Пацієнт виговорюється і сам зцілюється!

Помічником там у нього працює один приват-доцент з неврології Віденського головного шпиталя… Фройд, здається… Так той у своїх працях рекомендує коку як засіб від депресії, неврозів, сифілісу і… астми. Нібито те, що нам треба. Але, але… В останній своїй праці, надрукованій у Віденському медичному щоденнику, він вже не так захоплено відгукується про кокаїн. Щось змінилося… Але хто б на це зважав! Знаєш, що зараз у Європі найбільше продається у всіх аптеках і не тільки аптеках? Вино Маріані[160]! Нашим людям лиш би пити і веселитися… Спробую одну настоянку зробити, коли матиму всі інгредієнти, вона зніме збудження і фізичне перенапруження, покращить сон і хтозна, може, дасть можливість людині докопатися до того, що її мучить… І поки що обійдемося без коки. Почекаємо серйозніших клінічних досліджень…

І вже від дверей:

— До речі, той малий жид ще вчора сказав мені, що нібито ти придурюєшся…

— Мойсей?.. — перепитав я, а рука моя і далі впевнено різала оберемки трави. Під пильним поглядом від дверей…

Якщо я не дограю цього акту до кінця, то і починати гру не було сенсу…

— Ага. Довго мнувся, поки я не спитав, що сталося. От він і признався.

— Не може, певно, забути, як перечепився через мій костур!

— Я бачив, як ти сидів навпроти мого дому через дорогу. Пані Чарновська кинула тобі милостиню… А ти не підняв.

— Не бачив.

— А коли я визирнув пізніше, ви вже йшли обоє до мого дому…

— Так і було…

Сік з трави тік мені по пальцях. Запах забивав дух. Пан Модест Маринович любив збрехати, а потім насолоджуватися реакцією на свою брехню. Це в нас було спільним… А якщо каже правду, то…

— Той нездара не вартує, щоб його захищали!

«Думки читаєте, пане опальний докторе…»

— А ви все-таки спробуйте… похвалити його… при нагоді…

І знову здивування в голосі й у повітрі довкола цього голосу.

— Ну, гаразд. Я покличу тебе… коли все приготую.

І він пішов. Я ще пару хвилин щосили тяв невинну траву. Знав, як дехто любив підглядати і підслуховувати в цьому домі…

Сказано ж: не зраджуй, щоб самого потім не зрадили!

Задихаючись, я відкинув ножа, темного від крові трави…

Вісім років тому я поклявся батькам над їхніми могилами, що помщуся за них. Якщо не їхнім кривдникам, то нащадкам їхніх кривдників!

— І що тепер? — спитав я вголос і прислухався. Та щось ніхто мені відповідати не квапився…

І сонце ні промінчика не посилало в мій бік…

…У вересні 1866 року дружина мого батька, а моя мама, Софія Добрянська, написала листа. Уранці, коли місто ще спало, а вона ніяк не могла зімкнути очей.

Напередодні було видано наказ про арешт її чоловіка і троюрідного брата. Звинувачували їх у викраденні малолітнього сина дідича Накваші з метою одержання викупу. Жандарми провели обшук у їхньому домі і домі її батька.

Славний чинбар Личакова не зміг пережити ганьби й до вечора помер від апоплексичного удару. Свекор увесь день просидів у приймальні дирекції поліції, де йому настійливо порекомендували звернутися до адвоката. Бо докази незаперечні. Одяг малюка було знайдено під час обшуку на возі, що ним Михайло Добрянський приїхав з Бродів. Самого Михайла Добрянського не знайшли, тому на нього у його ж домі було влаштовано засідку.

Обмивши тіло свого батька, домовившись із парохом про похорон і панахиду й відбувши нічні чування при покійникові, моя мама сіла писати цього листа. Ніхто в домі її батька їй не перечив. Ніхто досі не міг отямитися.

«Високошановний пане! Знаю, що марно просити вас про помилування, милувати можуть і мають право лише Найясніший Цісар і Господь Бог. До вас, яко директора поліції, я звертаюся з одним-єдиним проханням: з’ясувати істину. Вірю, що для вас, як і для мене, істина важливіша над усе…»

Звідки вона брала ці слова? Звідти, мабуть, звідки я братиму свою ненависть, мов поклади ропи, — з найглибших підвалин душі…

«Вірю, що знайдені вами докази будуть вагомими і беззаперечними, й наперед схиляю голову перед верховенством права і закону…»

Жінка, яка закінчила лише початкову школу при парафіяльній церкві. Але заразившись від чоловіка його великою мрією, прочитала, мабуть, більше книжок, ніж деякі освічені мужі того часу…

«Прагну, як і ви, щоб винні були покарані, але сподіваюся, як і ви, що жодна безневинна душа не понесе тут, на землі, і там, на небі, незаслуженого покарання…»

У цьому листі вона опише свого чоловіка, якого знала і любила змалку, опише його вдачу і характер, історію його життя, його мрії… І його зустріч із