Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

Ні, їм явно слід було пройти в наших хлопців бійцівську науку! Бо Юзик так повільно і невміло скрутив мені руки, що я разів десять міг відбитися від нього своїм костуром. Якби захотів, звісно…

— Я не знаю ніякого декана… Ніхто мене до вас не засилав, пане…

Судячи зі звуків, мій пан тим часом швиденько збігав до моєї кімнати і назад.

— Я кажу правду, пане…

Він провів чимось по моїх очах. Різко запекло. Очі одразу засльозилися. Я спробував витерти їх, але руки мої тримав за спиною німий. Один рух — і він би полетів до стіни! Один рух… Той, наче щось відчувши, посилив захват.

— Це сік чистотіла! Трохи почекаємо — і тобі вже очі не пригодяться ніколи!

Я в мить ока розкидав їх у різні боки, побіг до води і довго плескав собі в обличчя життєдайну вологу…

Нічого цього я, звісно, не зробив. Стиснувши зуби, я часто закліпав очима і замотав головою в різні боки, але різь і печія не проходили. Не втримавшись, я застогнав.

— Я не знаю ніякого декана! Ніхто мене до вас не засилав!

Сльози текли і текли з очей, а я не мав навіть як їх витерти…

— Ти не перший! Я вас бачу за милю!

— Ви ж лікар!

— Я не маю права на лікарську практику! Ти ж знаєш!

— Люди кажуть різне, але їм усе одно, лиш би їх вилікували… У-у… за що ви так?

— А щоб ти більше ніколи не жартував такими речами! Сліпим прикинувся? Доля не любить, коли її спокушають, ти цього не знав?

Я з усієї сили заплющив повіки, хоча біль посилився. Але в такі хвилини мене завжди виручала злість!

— Якщо це справді мені зараз виїсть очі, то краще щоб швидше! А ви… ви зможете собою пишатися! А то я вже гадав, що ваше призначення в житті — лупити дітей! А виходить, у вас багатогранний талант!

— Не тобі мене вчити! Скільки вони тобі заплатили?! Скажеш — і я закапаю тобі в очі протиотруту! Ну?

Я засміявся. А потім заплакав. Навзрид. Від болю, страху і безсилля.

— Скільки… зазвичай… платили тим, хто був… до мене? — крізь ридання, здригаючись, ледве вимовив я.

— А тобі навіщо?

— Вам же треба… назвати суму… щоб ви… цю протиотруту… Скажіть і я підтверджу… усе що захочете!

Правий був директор поліції. Усі вони на допитах співають, як солов’ї…

Мовчання було мені відповіддю…

— Це правда, був декан… він… він сказав, що треба за вами постежити… він закликав мене до кабінету… прошу вас!

— Де його кабінет?

— Ну, там, у вас… у вашому університеті… на вулиці Миколая[157]… невже ви не можете…

— Я працюю в Технічній академії…

Важко дихаючи, я затих. Було так кепсько, що хотілося їх усіх убити. Шкода, що це нічого не дасть…

— Хай буде вам Технічна академія…

Необхідність прикидатися відпала. Але тепер я справді нічого не бачив. Сказано ж: не спокушай долю — і вона не замастить тобі очі чистотілом!

— Юзику, швидко сюди воду! І посади його кудись! Ні, не треба терти очі, це не чистотіл, це сік подорожника, зараз промиємо ромашкою, і все пройде… я ж просив не терти!..

В обід я почувався вже досить нормально, хоча куховарка все ще мала зі мною клопіт, підсовуючи мені одне блюдо за іншим:

— Я казала їм, що пана одразу видно по халявах, а вони — за́сланець, за́сланець…

Що вона там бачила по моїх запилених халявах — я зрозуміти не міг.

Пан Модест Маринович зайшов до моєї кімнати під вечір, коли я навпомацки цілими оберемками відтинав корінці різних рослин від стебел і складав їх у два різні баняки. От по його халявах одразу було помітно, що ви маєте справу з паном доктором, а не з якимось партачем[158].

— Від тих крапель, які я був тобі закрапав, ти мав би вже краще бачити…

Я похитав головою, не припиняючи свого заняття. Так було простіше уникати прямого погляду…

— Якщо вдаряють по голові, краплями тут навряд чи допоможеш… Просто я сподівався… Не знаю навіть, на що я сподівався…

Не буде жебрак на площі Ринок бачити. Уже ніколи. Як ніколи чітко я це зараз усвідомив. Як актор, котрий грає засудженого до страти, на мить усвідомлює, як це — бути засудженим до страти…

— А приступи задухи? Давно це почалося?

— Місяць тому.

— Зараз я послухаю твої легені і…

— Це не в мене, це… у мого знайомого…

— Дорогий тобі?

Я кивнув. І тільки потім усвідомив, що зробив…

— Тобі треба його сюди привести, я не маг, щоб на відстані діагнози ставити…

— Люди кажуть, ви — непоганий лікар. Таке лікується?

— Це залежить від того,