Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
– Про це ти більше розповіси мені потім. Але що саме дало тобі мистецтво і що воно для тебе означало?
– Це було подолання тлінності. Я бачив, що від безглуздої гри і танка смерті в людському житті щось залишалося і продовжувало жити: витвори мистецтва. Вони теж, звісно, колись зникають, вони горять або псуються, або розбиваються. Та все ж вони переживають людину, утворюючи поза миттєвістю мовчазне царство образів і святинь. Мене неабияк втішає участь у роботі над цим, тому що це майже увічнення минущого.
– Це мені дуже подобається, Ґольдмунде. Я сподіваюся, ти створиш іще багато красивих творів, я дуже вірю в твої сили і сподіваюся, ти довгий час будеш моїм гостем в Маріяброні і дозволиш облаштувати для тебе майстерню; в нашому монастирі вже давно не було художника. Але мені здається, що твоє визначення ще не вичерпує дива мистецтва. Мені здається, мистецтво полягає не тільки в тому, щоб завдяки каменю, дереву або фарбам вирвати у смерті щось суще, але смертне, і продовжити цим його існування. Я бачив чимало витворів мистецтва, деяких святих і мадонн, і не думаю, що вони просто точні копії якоїсь окремої людини, яка колись жила, форми або кольори якої зберіг художник.
– Тут ти маєш рацію! – вигукнув Ґольдмунд завзято. – Ніколи б не подумав, що ти так добре розумієшся на мистецтві! Прообразом хорошого мистецького твору не є справжня жива постать, хоча вона може стати приводом. Прообраз – це не плоть і кров, він духовний. Це образ, який народжується в душі художника. І в мені, Нарцисе, живуть такі образи, які я сподіваюся якось зобразити і показати тобі.
– Чудово! А зараз, мій милий, ти, сам того не знаючи, заглибився у філософію і видав одну з її таємниць.
– Ти глузуєш з мене.
– Та ні. Ти говорив про прообрази, тобто про образи, яких, крім як у творчому дусі, немає ніде, але які можуть бути втілені в матерії і стати видимими. Довго, перш ніж стати видимим і реальним, художній образ уже існує в душі художника! Так ось, цей образ, цей прообраз, як дві краплі води схожий на те, що древні філософи називають «ідеєю».
– Так, це звучить цілком вірогідно.
– Отже, визнаючи себе причетним до ідей і прообразів, ти переходиш у духовний світ, у наш світ філософів і теологів, і погоджуєшся, що у цій заплутаній і жорстокій битві життя, у цьому нескінченному й безглуздому танку смерті плотського існування присутній творчий дух. Бачиш, до цього духу в тобі я постійно звертався, відколи ти хлопчиком приходив до мене. Цей дух у тебе не дух мислителя, а дух художника. Але це дух, і саме він вкаже тобі шлях з темного хаосу чуттєвого світу, з вічного гойдання між насолодою і відчаєм. О, друже, я щасливий почути від тебе це зізнання. Я чекав цього – ще з тих пір, як ти залишив свого вчителя Нарциса і знайшов мужність стати самим собою. Зараз ми знову можемо бути друзями.
У цей час Ґольдмундові здалося, що життя його набуло сенсу, що він ніби зверху подивився на нього, побачивши три своїх важливих періоди: залежність від Нарциса і звільнення від неї – час свободи і мандрів – і повернення, самозаглиблення, початок зрілості і підбиття підсумків.
Видіння зникло. Зате він віднайшов гідні стосунки з Нарцисом, стосунки, що ґрунтуються не на залежності, а на свободі і взаємності. Відтепер він, не почуваючись приниженим, міг бути гостем його потужного розуму, оскільки інший визнав у ньому рівного, творця. Показати йому себе, в художніх творах відобразити свій внутрішній світ – цьому радів він дедалі більше під час цієї подорожі. Але іноді його брали й сумніви.
– Нарцисе, – попередив він, – я боюся, ти не знаєш, кого, власне, везеш у свій монастир. Я не монах і не хочу ним стати. Я хоч і знаю три великі обітниці і залюбки погоджуюся з бідністю, але я не люблю ані непорочності, ані смирення; ці чесноти здаються мені не зовсім чоловічими. Та й від набожності у мене зовсім нічого не залишилося, я роками не сповідався, не молився і не причащався.
Нарцис залишався незворушним:
– Ти, схоже, став язичником. Але цього ми не боїмося. Тобі не варто далі пишатися своїми численними гріхами. Ти вів звичайне світське життя, ти, як блудний син, пас свиней, ти вже не знаєш, що таке закон і порядок. Звичайно, з тебе вийшов би нікудишний чернець. Але ж я запрошую тебе зовсім не для того, щоб ти вступив в орден; я просто запрошую тебе бути нашим гостем і облаштувати собі у нас майстерню. І ще одне: не забувай, що тоді, в наші юнацькі роки, саме я розбудив тебе і спонукав піти у світ. Став ти добрим чи поганим, за це разом з тобою несу відповідальність і я. Я хочу побачити, що ж із тебе вийшло; ти покажеш мені це словами, життям, своїми творами. Коли ти це зробиш і якщо у мене складеться враження, що наш монастир не місце для тебе, я буду першим, хто попросить тебе його покинути.
Ґольдмунд не переставав захоплюватися, коли його друг говорив як настоятель, зі спокійною упевненістю і відтінком іронії щодо світського люду і світського життя, тому що саме зараз він побачив, що вийшло з Нарциса: чоловік. Щоправда, чоловік духу і церкви, з ніжними руками й обличчям вченого, але чоловік, повний впевненості та мужності, керівник, той, хто несе відповідальність. Цей чоловік Нарцис більше не був ані юнаком, як колись, ані лагідним проникливим апостолом Йоаном, і цього нового Нарциса, цього мужнього лицаря, йому хотілося зобразити своїми руками. Багато фігур чекали на нього: Нарцис, настоятель Даніель, отець Анзельм, майстер Ніклаус, красуня Ребека, красуня Аґнес і ще чимало інших, друзів і ворогів, живих і мертвих. Ні, він не збирався ставати ні членом ордена, ні набожним, ні вченим, він хотів творити; і те, що колишня домівка його юності стане батьківщиною цих творів, робило його щасливим.
Була прохолодна пізня осінь, і одного разу, коли вранці голі дерева стояли всі вкриті інеєм, вони їхали горбистою місцевістю з порожніми червонуватими торфовищами, а обриси довгої гряди пагорбів здавалися добре знайомими; ось і високий ясеновий гай, і русло струмка, і стара стодола, побачивши яку Ґольдмундове серце радісно занило; він упізнав пагорби, якими колись скакав верхи з лицаревою донькою Лідією, і поле, яким колись, вигнаний і засмучений, ішов у мандри
