Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка
Я певний, що тут ініціатива почала снувати сітку не та, що творить зараз російську імперію, а та, що допомагає творити її. І ця остання далеко жорстокіше і безжалісніше діє у індивідуальних випадках з потрібними їй людьми. Внизу завжди неспокій і більше хаосу, який перешкоджає і дратує. І дії тут відбуваються хуткіше і невмолиміше. А загальні державні спрямування завжди вимагають більшої повільності і більшої прозорості серед тих обріїв, які забудовуються…
Тому та реальність жорстокості, що нас зачепила чи зачепить, дуже і дуже небезпечна… Вона хоче за допомогою Гапусі дістати нас за якісь кінці, які вона налапала, але про які ми мусимо тільки здогадуватися…
Люба Оленко, для мене зараз важливо, щоб ти висловилася з приводу того, чи ти згоджуєшся з тим, що чекісти хотять не її товаришів–односельців чи її родичів нею ловити… А що хотять нею ловити нас… ось тут, у цім помешканні, бо тієї махінації, що вони почали з нею робити, зрозуміти інакше не можливо мені!..
— Ах, Боже мій!.. Іване, я вже знаю тебе: як тобі щось прийде в голову і ти його візьмеш за дійсність, то конче робиш із того такі страшні висновки, що вони впливають на життя не тільки твоє… І мені не хотілося висловлюватися певно про те, що можна тільки здогадуватися. Але я бачу, що буде гірше, як не висловлюся. Ми знаємо, що Гепеві завжди іде про те, щоб людина не очунювала і не воскресала до життя… Значить, вона хоче добити нас… Важко мені це говорити, але воно в моїй голові часом проскакує… І я кажу.
— Добре. Ми обоє бачимо небезпеку і бачимо ту людину, яку Чека хоче морально знищити, щоб і нас морально і фізично теж скінчити. І моя думка: щоб наступ цього жаху загальмувати, треба конче Гапусю вирядити від нас у друге місце, щоб вона там могла працювати і ховатися. За це, будь ласка, візьмися ти.
— Нехай… Я візьмуся.
— Крім цього, мій друже і мій товаришу. Зникнення Гапусі з нашого приміщення безумовно ошелешить чекістів і на деякий час перемішає все їх снування. А від таких замішань, буває, робляться і стають спасенні речі…
Це треба мати на увазі і треба негайно діяти запобіжність тій небезпеці, яку ми обоє разом визнаємо. І от, що ж ти можеш зробити, маючи товаришів–лікарів, розкиданих не тільки по Україні, а навіть і по Есесерії?..
— З Гапусею я можу влаштуватися так. У Воронежі у мене є товаришка лікарка. І я через тиждень з Гапусею вищу до неї. Я собі візьму відпустку, а Гапусі ні. Я іду легально, а вона без дозволу. І там побуду теж із тиждень, щоб дезорієнтувати тих, які за нами слідкують… Із завтрашнього дня я почну турбуватися про відпуск. І коли мене спитають, куди я іду, я дам адресу на захід України… Оце і все.
— Твій план приймаю… Тепер усе… А зараз тобі треба в ліжко, ти втомлена… А я ще посидю.
— А чи дуже тепер пізно?..
— Тільки пів одинадцятої.
Відповів Іван Овсійович і повернувся до столу і схилився над ним, обіпершись ліктем коло самої розтуленої книжки. Але в книжку не дивився, неначе не слухаючи того, що робилося в душі. І зір був пригаслий, і обличчя закутане настроєм збудженого смутку. Олена Антонівна, зміривши свого чоловіка здивовано допитливим поглядом, швиденько встала і підійшла до ліжка лаштувати свої засоби собі на відпочинок. І, коли вже упірнула в ліжко під білу вовняну ковдру так, що тільки витикалася голова з–під неї, почала уважно дивитися на свого чоловіка. І перший раз побачила, як він зневажено наставився зустріти ту небезпеку, яка вже оглушила їх душі важким кроком понурого наближення. І їй стало тужливо жаль його, і вона попрохала:
— Любий мій, я вже не стримаю повік. Вони спадаються важко. Коли ти будеш лягати і побачиш, що я страшно глибоко дихаю, то схилися наді мною і поцілуй мене в чоло… А зараз цього не роби.
Брус обернувся до неї і заспокоюючим голосом старшої людини перед малою проказав:
— Не забуду… Зроблю все, що ти звеліла… Як хочеш, я притягну ближче лампу до столу і прикрию світло папером?..
Олена Антонівна на останні слова не зреагувала, але свою наполегливість у висловленім бажанні підкреслила:
— Не забудь же… До побачення.
У ліжку зашелестіло, заворушилося, і Іван Овсійович, відвернувшись, надтяг нижче лампу і знов так само, як і раніше, захолонув над столом. Він був ніби покинутий. Олена Антонівна лишила його самого борсатися у плутанині власного сумління. А тривога, яку вони почали переживати, замість того, щоб затушкувати душевні глибини, висунула їх диктатором для утворення самоти. Його високе чоло, рівний ніс і худощаве довгасте обличчя були зелені від паперу, яким обгорнута була лампа. І здавалося, що це так світиться його самота. Тепер він мав певність, що його арештують, може, навіть раніше, ніж він одержить із Спілки українських письменників «путьовку» до Криму. Боротися з небезпекою було б похоже на боротьбу людини з океанськими хвилями, яка випала із аероплана на поверхню водяної безодні. Можливість оборони себе і боротьба за себе відкривалися йому тільки у тих просторах його буття, куди не сміла заглянути і Олена Антонівна.
