Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

обоє Мадесів вийшли із глибу повіточки до порога і стали ждати вже у світлі сонця, і самі посвітлішавши. І зупинився візок на подвір'ї, і скочив з його Онопрейович, і стурбовано підійшов до лежачого… І спустився коло його навприсідки. Лежачий важко дихав і мав очі заплющені. Фершал узяв його за руку і став провіряти живчик. Парцюня розплющив очі, а фершал спитався, показуючи на випростовану ногу:

— Оця болить?

— Та.

— Так. Ану ляжте горілиць.

— Мабуть, не удасться.

Відповів пришешелений і почав моститися так, як його просили. Онопрейович йому трохи поміг, і тепер він уже лежав горілиць, зігнувши тільки ліву ногу, а праву тримаючи так, як і раніше… правцем. І фершал поволі вирівняв і ліву ногу, щоб так лежала, як і права. І зауважив:

— Я спробую вашу праву ногу звести так, як була ліва. А ви, як зможете, помагайте мені. А як ні, то силкуйтеся не заважати.

І він перейшов на другий бік правої ноги і, ставши й тут навколішки, взяв ступню правою рукою, а під згин коліна пришешеленому підсунув ліву руку і почав силкуватися її звести у згин. Парцюня засичав крізь зуби. Та фершал, не гублячи рівноваги свойого настрою, робив своє діло. І Парцюня зойкав. Фершал перечекав, а потім знов узявся за своє. Нога була зігнута і трималася кроквою над вирівняною лівою. Фершал був задоволений, і мабуть, щоб показати все своє лікарське мистецтво, зціпив зуби, стиснув кулак і, відвівши його трохи назад, з усієї своєї сили як садикнув ним під тільки що вирівняне коліно просто у згин, так Парцюня і шарпнув, як скажений, хвору ногу назад у правець такий самий, як йому його був зробив ще Стукан, та й гукнув:

— Ах ти ж гаде немірений!.. Геть!.. Геть від мене, гаде!..

І звівся на лікті обох рук, і почав плювати на фершала. Але той, швидко зірвавшися на ноги, не зважаючи на лють Парцюні, проказав до його супокійно:

— Ваші справи добрі. Нога ціла і ціла кульша. Ми відвеземо вас у Рохмистрівку. І там, у лікарні, полежите зо два тижні та й будете здорові… Може, там десь щось і тріснуло, але воно здоров'ю не пошкодить…

І аж тепер вийшли з повіточки Мадеси і мовчки поставали ззаді у фершала, і слухали, і зітхали важко. Тільки Сайко Олександрович не брав ніякої спілки у загальному зацікавленні Парцюниною долею. Він сидів на візку, тримав коня і дивився на його, чекаючи закінчення свого невдатного дня.

І став фершал до візка і, вдаривши рукою по сухім сіні, якого було там у драбини, сказав:

— Ми покладемо товариша уподовж. Сіна є досить, то йому не буде трудити контужену ногу. Сядьте, Сайку Олександровичу, трошки вперед…

Той сів. І фершал попрохав пособити висадити Парцюню на віз. І підвели його, і звели його на ноги, і допровадили до візка. І, висадивши його гуртом, поклали на незастелене сіно. Поруч Парцюні поклали його й течку. І фершал спитався:

— Чи всі речі тут з вами?

А той відповів, що на столі у хаті лишилася недопита горілка, яку нехай хазяїни доп'ють. І що, здається, всі інші речі при нім. Тоді Онопрейович наказав Сайкові Олександровичу:

— Поганяйте та везіть свою пеню. Бо якби не ваш кінь, то й случаю не було б. Тільки на грудках не дуже трусіть… Припиніть краще. А ще ліпше буде, як обминатимете грудки.

Тоді Сайко Олександрович, від'їжджаючи, обізвався не до фершала, а до Мадесів:

— Та всієї не випивайте… Залишіть мені хоч чарочку на заробіток.

А Мадесиха навздогін йому й кинула:

— Ваш труд і ваш заробіток. Ми не споживемо і крапельки, а залишимо вам її всю.

Розділ тринадцятий
Тривога

Увечері того дня, в який брано Гапусю на допит, Іванова Брусова жінка, Олена Антонівна Щоголова, ішла з лікарні дуже втомленою додому. І через те не зважала ні на проходящих, ні на тих молодих людей, переважно студентів, які на неї зацікавлено поглядали, хоч вона завжди, почуваючи себе здоровою і гарною, мала приємність від людської уваги. Вона ішла по Великій Підвальній, уже проминувши німецьке консульство, і аж угиналася від своєї течки, у якій тільки несла фармакологічну книжку, лікарський халат і дешевенький стетоскоп.

Тоді ніякий лікар, не мавши де заперти, не зважувався лишати у лікарні якусь свою одежину, бо конче пропадала. А фармакологічна книжка її супроводила майже так само, як і требник кожного священика. Але, маючи рік по закінченні медичного інституту, вона себе почувала б далеко гірше, забувши дома свою фармакологію, ніж священик, забувши свій требник.

Уже на вулицях світили ліхтарі, але тільки коло консульства і там, де перехрещувалися вулиці, оживляючися дзенькотом трамваїв. А де цей дзенькіт не з'являвся, перебігаючи вулиці, то там була така тьма, яка була потрібна комуністам у людській свідомості, а чортам проти Великодня, щоб менше людей святили паски.

Нарешті пані Щоголова завернула у вулицю Леонтовича і підійшла праворуч до двоповерхового будинку.

І, відперши двері французьким ключем, увійшла всередину. У малесенькім присінку висіло чоловікове пальто і бриль, а під ним стояли її калоші. Але вона, не роздягаючись, пішла наліво у кухню. Тут було темно, і вона засвітила та й побачила, що на ліжку лежить валізка і на ній вузлик у чорній хусточці, а Гапуся, удягнена у своє сіреньке пальтечко і запнута білою хусточкою, зігнувшись, спить на складеній купі. Взуті ноги звисали з ліжка. Дівчинине обличчя було пописане темними смугами від очей аж під шию. Олена Антонівна зрозуміла, що Гапусі щось трапилось і що вона сиділа, сиділа… плакала, плакала та й заснула.