Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

— Гапусю… Гапусю, що це таке з тобою?.. Гапусю!

І дівчина швидко відхилилася від своїх пакунків і почала втирати очі правою рукою, не дивлячись на Олену Антонівну. Вона мовчала і тупо дивилася собі до ніг. Почувалося, що її вже одерев'янила якась думка. І Олена Антонівна стала домагатися:

— Що з тобою, Гапусю?.. Ти нездужаєш чи що, що з ранку кудись як пішла та й не вернулася на роботу?.. Ти ж добре знаєш, що твоя відсутність, якщо ти дужа, вилізе нам боком. Скажи мені, ти недужа?..

— Ні.

— Недужа?..

— Ні.

— Та не нікай, а скажи добрим словом… Ти хвора?..

І Гапуся аж тепер відповіла живим чуттям людини, а не маніакальною скаменілістю:

— Я не хвора… Я дужа…

— Слава Богу… То чого ж ти не була на роботі?..

— Так.

— Як так?.. Ти десь була чи цілий день дома сиділа?

— Цілий день була дома.

— І нічого з тобою не трапилося?..

— Нічого.

— Ну, коли мені ти зараз так невгурно брешеш, то вже видно, що з тобою не все добре… Бо якби отак собі: ні се ні те, то ти б не спаковувалася б кудись від нас. Ну, скажи мені, чого це ось тут валізка лежить, а ось тут цей вузел?..

І Олена Антонівна штуркнула рукою його. Гапуся заплакала, неначе там десь, у підсвідомім, горе тримало напоготовлені сльози, які могли б там і висушитися ним, якби її був ніхто не зачепив:

— Я вже, мабуть, навіки пропала… Мені вже нігде немає місця… За мною вже гоняться, неначе собаки в полі за котом. І що мені тепер робити?..

— Що?.. Скажи мені геть усе, і ми вже гуртом знатимемо, що робити.

— Як же мені казати, коли мені там сказали, що як я комусь розкажу про їх, то з тюрми вже й не вилазитиму? І я не знаю, що мені робити: чи мені від вас тікати, чи щось заподіяти з собою?.. Мені легше втікати, та я не знаю куди.

І вона так гірко і так довірливо плакала, почуваючи справді коло себе близьке і відчутливе серце, що Олена Антонівна, це розуміючи, поклавши їй на плече руку, говорила:

— Як тобі важко, то зараз нічого не говори… Заспокойся, а потім. Не горюй так, всього буває на віку… Але й немає такого горя на землі, яке б люди гуртом не перемогли.

— Еге, не перемогли… У мене не горе, а напасть людська…

Та й почала Гапуся кінцями хустки, якою запнута була, утирати очі. Видно, її свідомість заясніла над почуттями, які її лякали страшною дійсністю. І спиталася Олена Антонівна уже так, що вже дівчина з полегкістю відповіла:

— Тебе Гепева викликала?..

— Вона… Чіпляє мені, що я вкрала гроші у того, що мене був зробив череватою… Ну й що мені робити?.. Я ж Гепеві геть усе по правді сказала, а він своє та й своє. Каже, украла, та й годі…

— А як же тебе покликали?.. Прийшли за тобою чи листа якогось прислали?..

— У поліклініці голова комсомольської «ячейки»… Я ще не встигла перебратися до роботи, а він підійшов до мене та й каже: «Тебе кличуть на Катеринівську». І показав із руки картку і в ній адресу… І сказав, щоб і на роботу не ставала та йшла. Мовляв, аж по всьому будеш робити. Та я вже й не верталася у поліклініку. Так у мене голова заболіла… так заболіла, що я насилу стежку бачила, як ішла додому.

— А без тебе там, Гапусю, було, як без рук. Не було кому і хворих приготувати до операції і не було кому привести їх туди. Я сама все це робила. А те, що тебе кликали і чіпляють тобі кражу, і забороняють, щоб ти не розповідала того, що з ними говорила, — це недобре… Вони хотять укрутити тебе у якусь справу. Ти їм потрібна тільки на те, щоб за твоєю допомогою когось дістати іншого. Тільки я не можу догадатися, хто їх зараз цікавить?

Турботно і задумливо вслух поміркувала Олена Антонівна. На що дуже сумно обізвалася Гапуся, почуваючи, що її лихо стало лихом і Олени Антонівни.

— Якщо я їм потрібна тільки на те, аби за мною уловити когось іншого, то це вони хотять, щоб і я була Гепевою?..

— Так. І ти станеш якимсь пагінцем їхньої організацїї так само, як і манісінька мочка коло корінця якоїсь бадилини. Вона ніби і не бадилина, але, коли вирвеш усю рослину, то і мочка вирветься. Тільки що ти їм працюватимеш задурно. Ти з села. Якби з робітників, може, щось би й перепало. Ти будеш їм працювати тільки за те, що вони будуть з тобою ночувати. Деяким людям це легко йде, а деякі люди не витримують і накладають на себе руки…

— Боже мій, Боже мій… І що мені робити такій дурній?.. Якщо вони й мене будуть силувати, я теж щось із собою зроблю…

— Зараз нічого не роби з собою і нікуди від нас не їдь. Розв'язуй свої лахи та стелися, та лягай спати і взавтра іди на роботу… Я порадюся з Іваном Овсійовичом, і щось придумаємо разом… А щоб оця твоя турбота минула, будь ласка, нікому й накриво словом не мельни язиком на роботі… Тримайся всіх осторонь, поки не пройде «напасть людська», як ти кажеш…