Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка
— У мене є гроші, Олено Антонівно… А щоб я сказала щось про це комусь, то ж ви знаєте, що я нікому не скажу… Он я і матері цілий рік не писала листів, щоб не знали в селі і де я… А те, що Гепева узнав, де я, то я не знаю, як він узнав… Бо я нігде нічого не писала і не говорила…
— Ну, добре, добре, не ображайся… — сказала, заспокоюючи і встаючи, Олена Антонівна…
— А грошей у людини, хоч би було найбільше, то їй ніколи не хватає… А якщо тобі твоїх хватить, то я буду дуже здивована і, може, й ображена… Спи ж… Вже пізно. А нам і взавтра день буде нелегкий…
І вийшла з кухні, і, постукавши у кімнатні двері і не чекаючи відповіді, увійшла всередину.
З правого боку при столі, що був поставлений боком до вікна, сидів Іван Овсійович Брус. Над столом звисала електрична лампочка, закутана у зелененький папір так, щоб знизу давати незаслонене світло. Перед Брусом лежала розтулена книжка. Він був у піжамі і у виступцях. За спиною в його, ззаді, стояло під стіною ліжко. І коло тієї стіни, що відгороджувала кухню, темніла широка одежна шафа. До неї якраз і підійшла Олена Антонівна і, поклавши на ній свою течку, скинула з себе пальто і почепила його на цвясі на боці шафи. І потім, не скидаючи берета з голови, стала, ніби граючись у жданця, і дивилася на чоловіка. А далі й сказала:
— А я за тобою скучила.
А він, усміхаючися тільки настроєм обличчя, а не м'язами та очима, відповів таким голосом, що швидше свідчив про те, що настрій стримується, а не йде вільно назустріч:
— А я ні?
— Ти ні?..
— Ні.
А вона:
— Та ж ти знаєш, що всяке заперечення дужчому є шкідливий песимізм… А шкідники ж караються… та ще й як!.. І я тебе покараю.
— Я жду нетерпляче.
І вона швиденько підійшла до його і швиденько взяла його голову в обидві долоні та й притулила до своїх грудей, та й почала колисати та примовляти:
— Слухай, слухай та карайся. Бач, як моє серце стукає тебе в голову, неначе хтось манісінький маленького баранчика в чоло, щоб він не мекав чортзна–чого…
Та Брус, випручавшись, уловив її руку і, цілуючи її, признавався і каявся у своїй провині:
— Я дуже, дуже скучив за тобою… Сідай, будь ласка, та розповідай свій день… Це ти до Гапусі заходила?..
І Олена Антонівна аж тепер зняла з голови берет і, повернувшись, пішла до шафи, неначе й не чула ніякого питання. Та й повісила його там. І поправивши на голові коси, що пишно обтяжували виски, чоло і гарні брови над великими карими очима, взяла стілець, притягла його до стола і, сівши, спиталася:
— Ти обідав?..
— Навіщо це ти мене питаєш?.. Ніби я коли–небудь відступаю від загального людського правила обідати?.. Ти неначе з чимсь отягаєшся.
— Ні, я не отягаюся… Я теж обідала, а спитала на те, щоб мати в настрої справедливу рівновагу… Ти сьогодні був де–небудь?..
— Був у Спілці письменників… Там уже показували мені постанову, щоб вислати мене на рік у Крим на лікування. І я дуже радий. Я почуваю, що я буду знов діяльним літератором. Бо увага людська до чийогось горя не може так проминути, щоб не викликати прояснення у душевнім становищі. А в данім випадку крім цієї уваги ми ще маємо і дуже реальну турботу про матеріальний бік… І батькова смерть, що мене стрясала цілий рік, утратить свою гостроту, якої навіть ти, моя люба, не мала сили притупити…
— Ти знов… Це дуже, дуже егоїстично і самозгубно забувати все те, про що ми говоримо. Про найтяжче не треба згадувати, коли воно усвідомлено почувається всіма зацікавленими… Не треба сходити знов на ту стежку, де кожний раз доводиться падати. Цебто платити велику ціну за те, що немає заспокоєння ні затишку. Ось цей об'єкт для твоїх розмов…
І вона показала рукою на розтулену перед ним книжку. А Іван Овсійович, нахилившись до дружини і взявши її ліву руку, з сумною подякою поцілував та й промовив, випустивши руку із своїх:
— Дорога моя… Друже мій, дякую тобі за турботу, яка мені здається у тебе зараз хоробливою. Ти занедужала моєю недугою, тільки в гірший бік. Ти з маленьких рис мого душевного безладдя утворюєш цілу картину психічної небезпеки. Це мене лякає і це мене зворушує.
Якби я не помічав у тебе цих явищ, то було б для мене катастрофально. Ти розумієш чому. І те, що ти мені показала на книжку, я вважаю інтуїтивним твоїм рухом, а не дитиною ясної думки.
Мені завжди була і буде дорогою та правда, що людям помагає жити, перемагаючи труднощі духовні і матеріальні на підставі етичної вимоги: «Не роби того другому, чого собі не бажаєш»… Так само і стежки до цього духовного простору мені дорогі і жадані. А ти мені підсовуєш книжки… Може, у поводатарі на стежки, які вирівнюють свої спрямування до згаданої правди?.. Якщо так, то вони могли б задовольнити мене тільки тоді, коли б я турбувався і знемагав тільки
