Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
Коли найближче коло танцюристок, плавно пропливаючи повз князя, аж надто щиро вигнулося, Світозар завважив: серед тих, що удостоїли Велемира грайливим поглядом і ще грайливішою усмішкою, була й жона його, княгиня Росава. Такою святковою і такою младомладою видалася тієї миті, ніби справді не жона є і не мати двох дітей — дівиця.
«Не забула ще княгиня молодих літ, бігме. Он яка рада, що є нагода згадати їх. А як-то Данаї нині? — набігла мисль і заступила, мов темна хмара, світлий день. — Як тим, що поселилися на обводах Древлянської та Улицької земель? А гуслярам як ведеться в Дулібії, Тивері, Паннонії? Послав — і ніби в безодню кинув. Ані звуку, ані півзвуку від них. Може, не варто було покладатися лише на гуслярів? Може, самому час би побувати і в Дулібії, і в Тивері, і серед відселенців? Стольник-бо є. Усі, хто обирав і хто не обирав, сподівалися: цей не полишить напризволяще; він вчений сольському ділу, має знайти путі, що ведуть до поліпшення долі люду слов’янського. Чи знайде, коли відсиджуватиметься в Києві та уповатиме лиш на те, що якось воно буде?
Наступного ж по проводах русалок дня заговорив про це з князем.
— Я маю сам побувати там — і серед відселенців, і на Тивері та в Дулібії, на власні очі побачити, як ведеться нашому людові під обрами і поза обрами.
Велемира немало подивувало те.
— І що це дасть? Ані ми не маємо зараз сили піти на обрів, ані обри на нас. Слід приглядатися до них, як і до люду дулібського, — це так, одначе не більше. На більше, стольнику, замахуватися не час. Тож давай про згуртування сили своєї дбати зараз, а не про мандри із гуслями в руках.
Аби стольник угомонився, тут-таки пообіцяв не ждати нагадування й послати дулібським відселенцям хури із збіжжям, ралами, упряжжю, сокирами й іншим причандаллям, що пособило б їм обробити до осені лядини[88] й започаткувати господарювання в необжитій землі. Те, признатися, вгомонило Світозара. Взяв на себе спорядження хур і он скільки днів та ночей потратив, поки відіслав-таки збіжжя, а скільки, аби придбати потрібну кузнь, упряж та ярма. Зате, коли відіслав хури, знову відчув: немає певності, що зробив усе.
«Коли не хтось інший, саме я маю дбати про згуртування всеантської сили, — міркував на самоті, — то чого маю знов-таки сидіти в Києві і ждати, доки вона десь, кимось згуртується? Не треба йти зараз на Тивер, до дулібів, то подамся до втікачів, уличів, затим до відселенців, націлю їх на множення і згуртування сили, а там видно буде, є потреба чи немає потреби правитися зараз на Тивер, до дулібів. Ано, під лежачий камінь вода не потече, аби потекла, хтось має зрушити його».
IX
Буєслов не сам добирався до Паннонії, з ним були ще чотири гуслярі, і в кожного по надійному міхоноші з тих отроків, що не лише бесагу, а й меча вже можуть тримати в руці. Ватага немала і доволі надійна, та купно добиралися лише до Дикуші. Звідти пішли вже нарізно, від городища до городища і від весі до весі. Аби не впало комусь у око, що це гуслярі аж із далекого Дніпра, не вельми поспішали. Там, де були торжки, затримувались надовше, слухали, не виказуючи себе, тамтешніх гуслярів, і вже тоді, як намотували на ус їхній спів, а в пам’яті укладали слова, йшли далі. Так само робили й на наступнім торжку, з тією хіба одміною, що тут уже могли позмагатися і в грі, і в співі.
Докупи зійшлися перед самим перевалом.
— Люд тутешній подейкує, що обри не стоять на перевалі. У них із паннонськими слов’янами злагода, — повідав своїм побратимам Буєслов. — Повіримо і підемо чи вивідаємо передусім?
— А коли й стоять, то що? Чи нам вперше прикидатися сліпими? Прикинемося й там, коли що.
— А може, вивідати все-таки?
— Пусте, Буєслове. Таким, як ми, путь всюди одкрита, до обрів також.
— Усі так гадають?
— Та так, що й усі.
— Тоді ось що зробимо: наймемо кмітливого провідника, такого, котрий зміг би і обрів обійти, і через перевал провести. Гори — не доли все-таки, а ми — люди не гірські.
Провідник трапився їм славний. Не отрок уже, муж, одначе з тих, котрі не встигли геть зовсім попрощатися з отроцтвом… По горах лазив, мовби кіт по крівлі. А вже що на бесіду щедрий був!.. Скільки збиралися схилами гір, стільки й сипав словами, та все доладно і все на веселій ноті. Буєслов нащо зугарний до потішних бесід, а й він змушений був більше слухати, аніж говорити.
— У вас усі такі ? — запитав провідника, коли вишукалася нагода.
— Ба ні, а все ж і таких багато.
— Весело живете, виходить.
— Жили, бадіко, жили.
Буєслов розуміюче киває головою.
— Хочеш сказати: тепер живете лиш давніми звичками?
— Хто звичками, а хто й надіями.
— Щось не видно їх, голубе, — зітхає гусляр. — Коли вже такі, як ми, втікають із землі, що опинилася під обрами, чи до надій тут?
Провідник обертається в його бік і єхидно прискалює очі.
— Втікаєте від обрів і до обрів?
— До слов’ян, голубе. Тамтих слов’ян, гадаємо, не так оббирають, як по цей бік Карпат.
— Може, й так. Звертаймо на цей плаїчок, — показав рукою. — Він виведе в утаємничене місце на перевалі. У тім місці й перейдемо на зворотні схили гір.
— А ми утрапимо звідти у діл? Не зіб’ємося з путі?
— Не бійтесь, я з вами буду, виведу. Та й плаїчок вірний, для себе прокладали.
— Себто?
— Ну, для таких, які вважають за ліпше обминути сторожу, коли хочуть піти за гори.
Через перевал він провів їх, а горами ще йшли та йшли, доки впевнилися: там уже доли.
— Ну що ж, братіє, — зупинився, доглядаючись до заїрської далини, Буєслов, — далі підемо нарізно.
— Щоб дуже хотілося, не сказав би, — зауважив один. — Чужа
