Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Ано.

— Тоді йдіть до капища Перуна і давайте роту.

VIII

Вещба[87] пробуджених до життя околій, як і самої гори в городі Києві, була нині всесильною. Богиня світла і добра, всеблага плодоносиця Золота Коса, Ненаглядна Краса слала з піднебесся м’які і теплі промені-стріли, Дніпро, Почайна — приємну остуду, трави, що ними густо вкрилися гори, дерева на схилах гір — млосні пахощі і знаду. А ще ж бог-громовик не лінується одкривати путі для медоносних струменів дощу. Тоді поновлюється злюб між Небом і Землею. Небо дарує Землі плодоносну вільгість, Земля дарує Небу колиску для піднебесних вод — повітря, і настає погожа днина-благодать. Така, як була вчора, позавчора, як є і нині. Он яка вирайська далина відкривається з гори. Синя та ліпотна, весела та знадна. Бігме, мав би крила, то знявся б і полетів над Дніпром, над закучерявленими долами, що починаються одразу за рікою і йдуть у безмежжя. Аби викупатися в тих чистих струменях синяви та побачити, які вони, закучерявлені зелом доли, зблизька. Та ба, знає, певен, того не буде. Тож і вещба, що її зродила ліпота околій, згасла в ньому так само швидко, як і зродилася. Постояв, помилувався щедротними знадами далини й спрямував стопи свої в зворотну путь — до терема. Знав, сьогодні велике свято — проводи русалок. Челядь, либонь, уся, крім, може, старої Розради, пішла за вал, ближче до галяви під лісом, де будуть гуляння, а по гулянні — й самі проводи. Що ж, на те вони й даються, узвичаєні між людом свята, аби святкувати їх.

Йшов звільна і розглядався. Розглядався і заглядавсь на заклечані гіллям ворота, подвір’я киян, житла. Все, як і на Тивері: де липовим, кленовим, де тополиним обставились гіллям, а де тим, другим і третім разом. Поминає люд усіх рано і нагло померлих, та водночас і боїться їх. Ано, обороняє себе, житло своє зеленню, не ходить на цій седмиці до гаю, не купається в річках, озерах. Там, каже, навка удавить, там — русалка залоскоче. А чого мають удавити і чого залоскотати? Такі гнівні на живих, так завинили перед ними живі? Либонь, завинили, інакше чому страхалися б. Одних не доглянули, коли були малими, інших не вберегли, коли ввійшли в літа та загорілися злюбним вогнем, молодечою буєстю. А хтось і ногу підставив, аби швидше впали та не стояли на заваді. Хіба сам не звідав того, не знає?.. Тепер радіють, бач. Якже, настав останній день клечальної седмиці — день проводів русалок. Підуть, віддадуть данину співом-каяттям та й будуть певні, що все гаразд, і русалки залишаться вдоволені, і до живих прийде й ляже на серце супокій: вони убезпечені від мсти-відплати.

— Княжичу! — почув з не такого вже й далека. — Агов, княжичу Світозаре!

Скинувся й зупинивсь нараз: кликала княгиня Росава. Стояла по другий бік і махала йому рукою: підійди. Далебі, на свято зібралася — була, як і всі інші жони, що супроводжували її, в зеленім вінку з васильків, полину, кленового листя, по-літньому легко і невишукано вбрана.

Осміхнувся, потішений її увагою, і пішов на клич.

— Ходімо з нами, княжичу. Свято-бо яке.

— То ваше свято, княгине. Мужам не випадає бути на ньому.

— Як то — не випадає? — взяла під руку й мало не силоміць повела до валу. — Мужі також будуть. І князь там уже. Весь город буде нині на святі, достойний стольнику.

Що міг сказати? Он яка весела та ліпотна, по-молодечому радісна і збуджена. Та й не сама умовляла. Жони чільних мужів також обступили й заторохтіли навперебій: як можна бути в такий день осібно, русалки підстережуть і залоскочуть… Бігме, коли б і не хотів, мусив би скоритися.

Відразу за валом, на поляні, справді був чи не весь не вельми велелюдний, та не такий уже й бідний на люд Київ. Мужі здебільше стояли, лиш деякі ходили по узліссі, збирали квіти, запах яких лякає русалок, ламали молоде гілля й несли жонам, а ті вже складали лист до листу і квітку до квітки та плели дітям своїм — старшим, підстаршим, зовсім малим — вінки, увінчували ними голівки доньок і хвалилися сусідам, які вони у них ліпі та гожі, а вже нахвалившись, посилали до молодечого гурту.

Там, у гурті (також не одному), своїх вистачало клопотів: робили опудала з гілок, надавали їм жіночої подобизни, сміялись і сперечалися, удосконалюючи, а найбільше ждали, коли почнеться врешті-решт найголовніше: танці, співи довкола подобизн, те, що іменується проводами.

Світозар, як і належить достойникові, не пішов із жонами, став там, де був князь, чільні мужі його дружини. Доглядався до приготувань молодої пагіні слов’янських родів і перекидався з тими, що були поблизу, словом, іноді підкликав котрогось із молодців і радив, як зробити, аби подобизна була справді схожа на жіночу парсуну. Коли ж почалися танці та співи, сів поруч із князем на принесену челяддю лавицю й сам не помітив, як втратив бажання до бесіди. Подобизн на полоні немало та й поляна немала. Одне дівоче коло водило танок прямо перед князем, друге — довкола опудала-подобизни, що по праву руч, третє — що по ліву від князя, четверте — ближче до лісу, п’яте — ближче до валу. І так по всій поляні. Те велелюддя і та круговерть не могли не зродити в серці стольника замилування, а дівочий спів, такий урочистий та потужний, — і торжества.

Ці, найближчі, дівки воздавали хвалу улюбленій квітці:

Василь же мій, василь же мій, василечок,

Білозорий, білозорий мій цвіточок!

Не в час тебе, не в час тебе я садила,

Не в годину, не в годину поливала.

Першим часом, першим часом я садила,

Другим часом, другим часом поливала,

Третім часом, третім часом і зривала.

Зірву цвіток, зів’ю вінок,

Звивши вінок, піду в танок.

Від того дівочого кола, що ліворуч, чулася інша пісня, від того, що праворуч, ще інша:

Сиділа русалка на білій березі,

Просила русалка в жіночок намітки.

Багато київського люду водить танок, та ще більше таких, що стоять чи сидять осторонь і милуються дівочими танцями, дослухаються до пісень. Одне коло увінчаних вінками жон, дівиць веде танок з лівої на праву руч, друге — з правої на ліву, ще