Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

З обрами не стала бесідувати, пішла до дулібських здателів[73].

— Боги в поміч, людове.

Спаси біг, княгине.

— Що то буде? — показала на великий, тільки-но започаткований зруб.

— Гридниця.

— І там?

— І там також. Привідця обрів тлумачив, коли починали забудову, це буде їхній осібний острог. Отакі, як ця, споруди-обиталища — для кожної з аварських сотень, отам стоятиме терем привідці, там житла для терханів. Уже опісля, як зведемо всі ці споруди, обнесуть забудови валом.

— Чому ж не в наметах житимуть, як звикли?

Здатель знизав плечем.

— Хто їх знає. Либонь, бояться наших морозів. Або нас.

Кивнула розуміюче і вже потім питала далі.

— У лісі, на повозах усе наші люди?

— Усе наші, достойна. Обри лиш наглядають за ними.

— І багато там люду?

— Вважай, у п’ять разів більше, ніж тут.

Хотіла було йти вже до свого возниці, та передумала враз і знову звернулася до здателя.

— Чи не відаєте часом, такі, як цей, остроги лише у Волині споруджують чи ще десь?

— Нібито кожна турма споруджує собі житла. Мабуть, то будуть заодно й остроги.

— Далебі, що так.

Назустріч ішли та й ішли повози із тесаними вже, готовими лягти в зруб колодами. Княгиня, либонь, хотіла переждати, доки проїдуть вони, й тоді вже рушити в зворотну путь, та раптом примітила: один із повозів зупинився у вузькому місці між колод і затримав тих, що напирали ззаду. Обри кинулися туди, кричать, повеліваючи, деякі вихопили вже й нагаї, вимахують, ба й періщать ними винних.

Пішла, спонукувана серцем, ближче до стовписька і того гаму, що зчинився над ним, і тільки тоді, як наблизилася, завважила: у повіз, що зав’яз між колод, запряжені не коні, а младомладі жони, ба навіть дівиці. Поривалися вжалені нагаями, то в один, то в другий кінець, не відаючи в страху, що їм робити: тягти непосильно важкого повоза, доглядатися чому зав’яз він, чи захищати себе від дошкульних ударів.

— Схаменіться! — голосно крикнула Даная і стала між кінними обрами та жонами. — Що все це значить? Хто дозволив?! Хто посмів запрягати в повоза жон?

Її, з усього видно, не зовсім розуміли, а все ж, завваживши, хто протестує і як протестує, спинилися на мить, і та мить надала княгині ще більшої певності.

— Негайно звільніть жон! — повеліла вже. — Гей, мужі! — обернулася до здателів. — Витеребіть повоза з ковбані, звільніть путь для інших.

Сказала — і перша кинулася визволяти жон та дівиць із упряжі. Хтось із обрів, либонь, привідця, намірився було зашкодити їй, та виступив наперед воєвода Виштак, який супроводжував Данаю, і застеріг:

— Це княгиня. Не смій ставати на заваді!

На той мент надбігли дулібські мужі, підхопили повоза й доволі легко прибрали його з путі.

Даная звільнилася тим часом і стала перед старшим з-поміж обрів.

— Це ж хто дозволив таке, питаю? Хто посмів чинити, над людом глум?

Обрин белькотав щось, і з усього того белькотання зрозуміла одне: Форисин.

— Я буду мати бесіду з Форисином, — спокійніше вже сказала обрину. — А ти негайно ж відпусти цих жон, як і тих, що є десь, і не смій більше запрягати їх у повози. Мало вам мужів? Чи немає на те худоби?

Коли вже йшла до свого повоза, спинилася й сказала жонам:

— Йдіть, людове, додоме. Йдіть і будьте вільні.

В отній терем, волостелином[74] якого був тепер терхан Форисин, пішла одразу ж і доволі рішуче. Обри завважили те, однак не посміли затримати — княгиня все-таки. Лише ті, що біля самих дверей стояли, заступили їй путь.

— Терхан не приймає. У нього рада.

Хотіла було сказати: тим ліпше, а все ж не посміла. Можуть затятися і не пустити до Форисина. А то ганьба для неї, княгині.

— Коли завершить раду, скажете свому привідці: я волію бачитися з ним.

Обернулася й пішла звідти така ж рішуча й гнівна, як і тоді, коли на зустріч із Форисином простувала. І в теремку своїм не скоро заспокоїлася. Ходила від порога до супротивного йому вікна, від вікна — до порога й розпалювала себе гнівом, метала погрози. Такою погрозливо-гнівною постала й перед Форисином, коли покликав.

— Це ж як розуміти, тудуне? — напустилася з порога.

— Що саме?

Форисин не являв особливого гніву на княгиню — він був чи не вдвічі молодший за неї, хоча й вдоволення від того, що напустилася он як, теж не помічалося на його виду.

— Авари обіцяли нам, коли вели перетрактації з оборонцями Волина: в разі замирення і покори візьмуть під своє накриття люд дулібський і його землю, повеліватимуть нам жити за своїми законами, одначе поважатимуть і наші покони. Де вона, та повага? Чи посадник відає, що його терхани дозволяють собі он яку сваволю і дійшли до крайнього глупства — запрягають дулібських жон і дівиць у повози, возять на них дерево з лісу?

— Відаю, княгине, — відповів не моргнувши.

— І дозволяєш цей глум?

— Над людом дулібським — ні, а над непокірними, тими, що зневажають нас, яко аварів і витязів, переявших у ваших мужів славу, і не таке ще можемо дозволити собі.

Не одразу й второпала, що він каже, — така була збуджена та гнівна. Форисина, видно, обурило те.

— Ті жони і діви, — пояснив, хмурячись, — яких ти бачила в упряжі, відмовилися взяти злюб з аварськими воями і терханами. Накажеш милувати таких?

Чула, паленіє з ніяковості, та ще більше кипіло в ній обурення.

— А це… а це з якого ж дива вони мають бути їм жонами?

— Хоча б з того, що вої мої скорили їх.

— Не їх, достойний. Братів, вітців, мужів їхніх.

— А відтак і їх. Не хочуть знемагати в хоті, хай знемагають в упряжі. Нині всього лиш ліс возять на них, а будуть і надалі опиратися — запряжемо і в рала. Така воля тих, хто взяв вашу землю і вас, на ній сущих, на меч і сулицю. Можеш утішити їх цим, коли так ждуть її, твоєї утіхи.

Не тільки серце, тіло схолонуло в Данаї по тому освідченні. Усе, що обіцяли авари, коли вели перетрактації про замирення, було, виявляється, підлим обманом, з ними, дулібами, поводимуться тепер, як