Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

— Авжеж! Так і скажуть! Ні, по-моєму, тут без ворожби не обійшлося! Головне — обидва з’їхали з глузду! Ні, тут щось не так! — прошипіла Луша крізь зуби, крутнулася на одній нозі і швидко пішла геть.

Катря довго стояла, пригнічена цією неприємною розмовою, і не знала, що робити. Плакати чи сміятись? Для плачу не було причини, а сміятися щось не хотілося. Розмова нагадала про Івася, і дівчині стало важко на серці. Так вона і не дізналася, де він подівся. Хуржик вважає, що татари його вбили вночі, а волів, яких вони хотіли вкрасти, не вкрали, бо щось їх сполошило. Чумаки, яких розпитувала дівчина, кажуть майже те ж саме: зник Івась — та й годі! Увечері був, а вранці не стало. Без татар тут, мабуть, не обійшлося… Але ніхто з них не насмілився сказати, що Івася немає на світі. Чого не знаємо, того не знаємо, — повторив не один з них.

Розмова з Лушею знову роз’ятрила рану. Час біжить! Спливе весна — і мине рік з дня смерті Хуржикової дружини. А тоді що? За Хуржика? Заміж?

Вона затулила обличчя руками, не в змозі перенести картини, яку зримо намалювала її уява: стоїть у вінку поряд з Хуржиком у церкві! Боже, Боже! Відведи і заступи!

Треба щось робити! Треба дізнатися — живий Івась чи й на світі його вже нема? Але як дізнатися? Хто бачив хлопця, хто знає, що з ним сталося? Треба піти до ворожки! Поворожити! Може, вона знає і скаже правду?

Ця думка, навіяна розмовою з Лушею, спливла раптово. А спливши, заволоділа всіма її думками і помислами. Піти до ворожки! Хай поворожить!

Катря відкрилася Парасці, бо жодної ворожки в Лубнах не знала. А Параска ставилася до неї чуйно, як мати, і дівчина вірила, що стара збереже при собі цю таємницю.

— Сходи до Гомонихи, — порадила вона. — Кажуть, ніхто в Лубнах краще не ворожить. Кажуть, відає те, що було, і те, що буде…

Катря сплеснула руками.

— Оце ж те, що мені треба! Тільки б дізнатися — живий Івась чи ні! Але як же мені ту Гомониху знайти?

— Та це поряд, — пояснила Параска. — Спустишся по Водопійній вулиці на півтори і запитаєш… А там кожен скаже…

— Що ж їй понести? Грошей у мене катма!

— А що їй? Десяток-другий яєць та пару пиріжків… Я приготую. Вона й рада буде!

— Дякую вам, тітонько Параско… Сьогодні ввечері й піду!

Попоравшись по господарству, Катря взяла вузлик, приготовлений старою, і, пересвідчившись, що Луші ніде не видно, вийшла за ворота.

Крута Водопійна вулиця, якою лубенці водили коней на водопій до Сули, стрімко спускалася вниз. Вечоріло. По широкій улоговині густішали вечірні присмерки. З білих невеличких хатинок, що, мов гриби, висіялися по підгір’ю, звивалися сині дими. Господині готували вечерю. На крутому вигоні діти гралися в квача.

На запитання, де живе Гомониха, діти наввипередки задзеленчали:

— Та ось її хатина — в яру! Бачите — віконце світиться!

Катря постукала в те віконце. З хати вичовпила стара бабуся. Катря уявляла ворожку худою, високою, сивою, з одним зубом у роті — і помилилася. Гомониха була низенька, кругленька, мов печеричка, з повними старечими щічками та веселими очима.

— Ти до мене, доню? Заходь! — прочинила вона двері і впустила Катрю до хати поперед себе.

Хатина була невелика. В челюстях печі горіла лучина. Всюди по стінах, навіть і за образами, стриміли пучечки різного зілля, і Катря подумала, що бабуся займається не лише ворожінням, а й знахарством та замовлянням.

— Сідай, дитино, отуди до столу, на лаву, і розповідай, чого прийшла, — сказала гомониха, сама сідаючи навпроти на ослінчик. — Лихо яке чи хвороба?

Катря поклала свого вузлика з яйцями та пирогами на стіл, а сама присіла на лаву.

— Лихо, бабусю, — промовила стиха. — А від хвороби Бог милував!

— Яке ж лихо? Дівоче?

— Дівоче, бабусю… Поїхав мій суджений з чумаками в Крим по сіль та й не повернувся…

— Це що ж — Хуржиків наймит? — раптом запитала старенька. — Івась?

Катря була здивована і вражена.

— А звідки ви знаєте?

— Ну, світ чутками повниться! Лубень — жменька одна, все на виду! Та й розмов про хлопця восени було багато. Я навіть кидала карти на нього.

Катря аж скрикнула:

— Ну, й що, бабусю?

— Тоді був живий, а зараз не знаю.

— Тоді був живий! — вигукнула радісно дівчина. — То й зараз живий!

— Ну, хто ж зараз те знає? — заперечила стара. — Минуло багато часу…

— То поворожіть знову! Я ж для того й прийшла!

Ворожка перенесла лучину до столу, поставила в порожній глечик. Дістала досить-таки засмальцьовані карти — почала розкладати на столі. Довго водила над ними пальцем, плямкала губами.

— Ну, що, бабусю? — не стрималася Катря. — Що карти кажуть?

— Не розберу, дочко, — стенула плечима ворожка. — Ніби живий твій Івась… Тільки зі всіх боків у нього вороги… Ось попробую воском на воді вилляти…

Вона принесла миску води, над лучиною в металевій коновці розтопила кілька шматочків воску — і вилила у воду. Розтоплений віск розплився коржем по воді і миттю застиг, покрившись химерним візерунком. Гомониха нахилилася над мискою, зашепотіла:

— Івасику-Іваночку, озовися з краю дальнього! Чи ти живий-здоровий є? Чи загинув у морі синьому? Прилинь хоч на хвилиночку, явися сизим голубом! Прийди, прилинь іздалеку — тут ждуть тебе — не діждуться! Озвися з краю дальнього, Івасику-Телесику!

Віск затвердів