Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

— Для України?

— Так. Це батьків і дідів заповіт!

— Що ж ми можемо зробити?

— Бачиш, в нинішніх умовах небагато. Втрат, яких зазнав наш народ у цьому столітті, нічим не заповнити. Після Полтави ми втратили свою автономну державу, судочинство, військо. Пізніше автономія була відновлена, але така куца, що й автономією назвати не можна. Та найбільшим нашим лихом було те, що народ погруз у темряву, забув своє коріння, славу дідів та пращурів своїх. Школи наші позакривано. При Богданові вони були в кожному селі, навіть жінки вміли читати й писати. А зараз? Не тільки селяни, а й козаки указом цариці перетворені на кріпаків, на гречкосіїв! За одне покоління люди стали темними, затурканими… Починають забувати, хто ми…

— Нерадісну картину ти намалював, Сашко, — похитав головою Ілля.

— Яка є.

— І що ж нам робити? Протестувати? Загубимо не тільки почесті, маєтки, землю, а й свободу чи навіть голови!

— Не дай, Боже! Бачиш, я задумав історію нашого народу — русів, від найдавніших часів до наших днів. Ну, може, не до наших, бо це дуже небезпечно, моє авторство можуть розкрити, а до передостанньої нашої війни з турками, в якій ми обидва брали участь.

— Чому ж русів, а не українців?

— Бачиш, Ільку, я хочу повернути нашому народові справжню його назву, яку він утратив після навали Батия, — Русь! Саме так називалася колись Київська князівська держава. Та й народ, що її населяв, тобто ми!

— Боюсь, давня назва не прищепиться… Що відсохло, те не приросте!

— І все ж спробую! Щоб люди знали, хто ми були, звідки рід свій ведемо! Щоб просто знали, як ми колись прозивалися і під якою назвою знали нас у світі.

— Ну, дай, Боже, тобі здоров’я та успіху! — вигукнув Ілля і враз посмутнів. — А я й не знаю, чим можу прислужитися нашому нещасному народові!

Він по-справжньому був засмучений. Милий, добрий Ілля! Олександр Андрійович підсунув до нього крісло, обняв брата за плечі. В дзеркало, що стояло навпроти, він побачив, які вони схожі. Не писані красені, звичайно, але дужі мов дуби, обличчя вирізьблені не з благородного мармуру, а витесані з того ж таки рідкісного переяславського дуба, але витесані вмілою рукою — крупні голови, стрімкі розумні чола, проникливий погляд сірих очей в обох, воля й рішучість у всій поставі. Недарма ж на війні не пасли задніх, а нині Ілля сам забажав ще раз понюхати пороху!

— Ільку, дорогий мій! — прихилився він до брата. — Доля була прихильна до нас — ми отримали непогану освіту, вибилися, як кажуть, у люди, маємо грунти, маєтки, становище у вищому світі. Але ми ніколи не повинні забувати, за чий кошт цього досягли, — за кошт отого темного народу нашого, який дав нам усе, а собі не залишив нічого — тільки убогість та темноту. За його кошт ми стали просвіщенні. Тож і мусимо частку цього світла повернути йому: я напишу книгу, а ти заклади школу. Наприклад, у Ніжині. Там у тебе після смерті батька залишився добрячий шмат землі Насади сад, збудуй гарні будівлі і відкрий гімназію або ліцей. Як можна ще краще прислужитися своїй вітчизні? Прометей дав людям вогонь, а ми дамо світло для душі, для розуму! І слава твоя буде вічна! Народ пам’ятатиме тебе, Ільку!

Очі Іллі заблищали:

— А ти знаєш, Сашко, це думка! Я зроблю так, як ти радиш! Це коштуватиме немало, але народ дав нам більше — його працею ми живемо! Одно мене непокоїть: за мої благодійства ніхто мене не осудить — ні Бог, ні цар, ні вищий світ, а твої наміри небезпечні. Тебе назвуть мазепинцем — і втратиш усе: чини, багатство, а може, й волю. Ти граєшся з вогнем!

— Я вже обдумав усе — і тримаю рукопис у великій таємниці. Він у мене завжди під замком, а ключ при мені. Хочеш побачити?

— Звичайно.

Олександр Андрійович дістав з кишені невеликий ключик, підійшов до книжкової шафи і відімкнув її, потім з-під нижньої полиці вийняв невелику потайну шухлядку, а з неї — грубеньку книжку в зелених сап’янових обкладинках. Подав братові.

Ілля розгорнув, уголос прочитав заголовок:

— «История русов, или Малой России, сочинесние Георгия Кониського, Архієпископа Белоруского».[11] — Ілля здивовано глянув на брата. — Сочинение Георгия Кониського? Не розумію, Сашко. Причому ж тут наш ніжинський земляк Кониський? Яку причетність має до цієї книжки архієпископ білоруський?

Олександр Андрійович поклав братові на коліно свою важку руку.

— Ніякої, Ільку. Ніякої! Це просто підміна імені…

— Але, як же можна ставити під удар живу людину? Сашко, я не розумію тебе! — Ілля був схвильований, на його щоках виступив рум’янець. — Якщо ця книжка випадково потрапить до чужих рук, Кониський може позбутися сану або й волі!

— Не хвилюйся, Ільку, — заспокоїв його старший брат. — По-перше, рукопис не потрапить до чужих рук, по-друге, нічого крамольного в ньому поки що немає — лише історія наших давніх князів, а по-третє, я попросив у Кониського дозволу поставити його ім’я на цій книжці. Я відверто розповів йому, що і як хочу написати, і він погодився і навіть благословив мене на цей труд. На моє застереження, що справа небезпечна, він поблажливо усміхнувся і сказав, що йому вже сімдесят років і ніщо його не лякає, але він сподівається, що я буду обачний і до небезпеки не дійде.

— Ну, якщо так, то і я тебе благословляю, — сказав Ілля і поцілував старшого брата в голову. — Я буду твоїм першим читачем!