Меч Арея - Іван Іванович Білик

— А так. Бо ще нехай забуде богопомазаний імператор, що сі землі належали йому: від Паннонії до моря Руського на п'ять день їзди по правому березі Дунаю, по-вашому, Істру, землі належати-ймуть Великому князеві київському, якого ви нарікаєте гунським царем Аттілою.

— Господарю! — писклявим голосом заволав євнух. — Богоподібний імператор зітне мені голову... То землі ромейські: й Паннонія, й Сірмія, й Фракія...

Гатило застережно підніс руку, й гладкий євнух так і лишився з роззявленим ротом.

— А ще речи свому богопомазаному імператорові, нехай відтепер сле послів до мене не простих євнухів і не воїв-латників, а можів славних і в великій шані при дворі сущих.

Богдан Гатило махнув рукою й повернувся до послів спиною. Вишата широко всміхався. Коло намету стояло душ із десять великих і малих боляр, і Гатило теж усміхнувся своєму старому конюшому:

— Не забув єси по-грецькому, Вишато? Старий конюший протяг:

— Тро-о-охи...

— То я — так чи не так?

Вишата ще ширше й якось розважно всміхнувся. Гатило пошукав очима навколо й гукнув до котрогось із-поміж наймолодших боляр:

— Годоя приведи.

Юнак побіг, і незабаром Годечан був коло Богдана.

— Гукав єси... — понуро мовив Годой, бо Великий князь лінькувато роздивлявся дарунки, що йому прислав ромейський імператор Теодосій Другий.

— Гукав єсмь, княже. Взавтра їдеш до царя-городу Константинополя.

— Я-а? — Годой мимовільно лапнувся за оселедець, який висів з-під сивої смушевої шапки. — Мене слеш? Гатило пильно глянув на луганського князя й зітхнув:

— Тебе.

Се не дуже в'язалося з усім тим, що останнім часом виникло між Великим князем київським і Годечаном. Вже понад рік між ними точилася суперечка. Сі незгоди ховались корінням у давні часи їхньої молодості, тепер же раптом спалахнули з новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть, запальніше, ніж належало, переконував Великого князя в тому, що треба нарешті пустити в Руську землю грецького єпископа. Цар-город відколи наполягає — Гатило ж нічого виразного ні старому патріархові, ні теперішньому Флавіану не відповів. Дійшло до того, що на вмовляння Годоя Великий князь витяг з піхов меч і замахнувся. Коли б і Годой витяг меча — невідомо, чим би все скінчилось.

— Підеш ти, княже.

Мовби між ними нічого й не сталося.

— Ти й... Орест. Якраз обоє рябоє. Вішайте на себе всі хрести, які лиш маєте, й гайда.

В останніх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посміхнувся. Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нічого святого нема.

Богдан гукнув за полотку:

— Русичу!

Звідкись одгукнувся бас:

— Га-а...

Й незабаром прийшов ябедник[13] Русич.

— Пиши! — наказав Великий князь, і той дістав з княжої полотки тетрамен і пергамени й став навпочіпки коло Гатилового стільця.

— По-якому?

— По-грецькому. Пиши: «Я, великий цар Аттіла, володар усіх земель і язиків...»

Годой стояв і слухав, як Гатило перелічує свої землі, й йому було прикро, що саме він мусив узавтра їхати з сим до грецького імператора. Й водночас ніби й радісно, бо вперше побачить християнський світ і храми тому богові, в якого повірив ще хлоп'яком і якому офірував свою душу...

Й те, що він побачив у Візантії, вразило його, хоч відчуття роздвоєності не полишало ні на мить, скільки й їхали до Гему-гори, й за Гемом, і навіть у самому царі-городі Константинополі. Паннонського жупана ж Ореста все те не обходило, хоч він теж вірував тому самому богові й носив у пазусі хреста.

До імператора їх запросили наступного дня по приїзді, й то було досить дивно, бо правила двірцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в очікуванні й трепеті бодай кілька днів. Обличчя в імператора видалося Годоєві надзвичайно бліде й втомлене. Особливо зблідло воно після того, як Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчій шкурі. Володар християнського світу нічого не сказав гунському слові, й від того було ще прикріше. Годой картав у душі й Гатила, який усе те понаписував, і себе, що згодився везти сюди й завдавати таких прикрощів сій гарній людині, геть укутаній у червоні та золоті полоття:

Прикро вражений, Годечан навіть не встиг до пуття розгледіти імператорові хороми. Та тут йому став у пригоді євнух, із яким їхав аж з Дунаю сюди. Він мав доступ скрізь і сам запропонував свої послуги. Годой щиро вклонився йому — чуйній людині завжди радий, і даремно він так холодно тримався з сим приємним чоловіком усю дорогу.

Євнух так і сказав Годоєві:

— Не зміг єси й увидіти все ліпство хоромів нашого святого імператора, архонте?

— А так, — погодився Годой.

— То ходім, я тобі все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге таку путь до столиці світу...

Він водив його по царі-городі, вірніше, не водив, а їх носили в зручних ношах четверо чорних, як головешки, людей, і євнух усе показував і про все розповідав архонтові з далекої варварської країни.

— Вельми добрий єси, келіоте, — розчулено сказав йому князь Годой першого вечора, коли вони прощалися біля палацу, відведеного гунським послам. Євнух, скромно схиливши очі долу, відповів:

— Християни смо, архонте. Господь бог заповів нам бути з одверзтим серцем до ближнього.

Наступного дня євнух повів Годоя в палац святого Константина, й луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Він мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блідістю на його виду. Коли підійшли до величезного золотого іконостаса в одній з великих світлиць, Годой став і не міг зрушити з місця. Відусіль на нього дивилися суворі й лагідні водночас очі святих подвижників, і великомучеників, й архангелів, і Діви Марії, й самого Ісуса в усіх видах — і малятком на руках матері, й юнаком коло білих, мов сніг, овечат, і старшим отроком, який владно показує фарисеям та книжникам на вихід з божого храму, й у колі апостолів, і розп'яття, й воскресіння з мертвих. І все те в золоті й сріблі, в незвичайної краси мереживі, й усе сяє незліченними барвами самоцвітів. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке крихітне, безпомічне, а в очах світиться недитяча мудрість. І надто ж оті пальчики, які стулилися в знакові святої трійці. Годечана так вразили ті ніжні й мудрі пальці, що його, людину, яка на своєму віку перебачила й вогонь, і воду, й тисячі смертей, і сама завдавала іншим людям смерть, і не десятьом,