Меч Арея - Іван Іванович Білик
— Сам відаєш, — повторив уже впевненіше Сватоплук. І без видимого зв'язку докинув: — А готи називають нас вен... вандалами. Перейняли тоту званку в латинців...
Гернот упіймав-таки його думку й завважив:
— Візьми на груди хрест — і не наричати-ймуть вас так.
— Прийняти на груди хрест і стати готами? — Сватоплук рішуче підвівся. — Парко мені. Піду.
Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкі кроки втихли за дверима світлиці:
— Рече: на полк лугарів. Король змовчав.
— Пощо сидиш, брате? — нервово засміявся Гернот. — Ждеш, поки все твоє крульство реготати почне?
Він знову перейшов на рідну мову, й король зітхнув, бо ті слова стосувалися його безпосередньо.
— А... сестра? — проказав він.
— Сестра? Грима ще молода.
— Молода... — повторив король, і незрозуміле було, чи він погоджується, чи заперечує.
— Ти... віруєш у Змія Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме.
— Не є то ніякий Змій Горянин, але валка купців-гречників.
— Хто рече? — сіпонувся король Гунтер.
— Хто? Всі речуть. І всі відають. І тільки ми з тобою мислимо якогось там Змія Горянина. Де б той Змій узявся тут, у полях? Він жиє в горах.
Се була вже нова, зовсім нова думка, й король почав обмірковувати її з усіх боків. Найгіршим було те, що сюди приплелася й Брунгільда, їй же не так сплоха затулиш рота. Брунгільда й Гримільда. Й коли щось потрапило на язик двом жінкам, його вже не втримаєш у темному кутку.
— Речи Сікурдові, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його своїм мечем, і ти побачиш, що лже Сікурд. Ти-с король — речи йому!
— А сестра? — знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою:
— Знайде собі ліпшого!
— Кого?
Брати злякано повернули голови до дверей. У порозі стояла, горнучись у біле вовняне корзно, Гримільда.
— Така зима впала — такої, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собі?
— Нікого, — буркнув король і сердито блимнув на сестру. — Що маєш ректи?
— Щось мовили-сте про мене.
— А то забороняється? — нахабно вишкірився брат короля.
— Й про Сікурда сте мовили. Я відаю, я все-м чула.
— Що-с чула?
Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у своє корзно.
— У вас очі лихі, братове, — сказала вона по хвилині. — Вельми лихі. Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот підійшов і впритул подивився на сестру:
— Пощо-с дратувала королеву? Гримільда витримала його погляд і гордовито піднесла чоло.
— Нехай не пишається вельми. Вона є королева, я ж єсмь сестра королю. Й не підлого роду, а таки ж княжого, як і вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею?
— Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змішала єси з...
Гернот ужив досить негарне слово, але Гримільду воно не вразило ніскілечки. Вона спитала, раптом дрібно засіпавшись:
— Що сте намислили? Що, що!?
В літо 444-е
Ходили біло-горватські, галицькі, червенські та инчі руські князі за Дунай і воротилися з полоном великим, і многі русичі лишилися там орати землю, й осіли аж коло гір Гемських, і нічого не могли вдіяти їм греки, бо їхні роби й челядники не противилися руським ратникам, а єднались із ними противу своїх стратигів та епархів.
В літо 445-е
Велій страх був у Константинополі, й оружив імператор городян, щоб могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многі циркові бігуни, й колясники, й метальники сулиць і розділилися навпіл — прасини тягли руку за Хрисафія-євнуха й усіх єюпетських товстосумів; венети ж були супротиву їм і хотіли зверхності Константинополя та стольних вельможів.
І ратилися межи собою прасини й венети, й кров річками бігла, й многі діти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях.
В літо 446-е
Сів на столі патріаршому царгородському Флавіан, і був ворог і супротивник імператорові Теодосієві Другому та чільникові євнухів придворних Хрисафієві, та всіх олександрійців єюпетських. І мислив Хрисафій-євнух бодай многе золото й срібло взяти з Флавія, та новий патріарх прислав йому в дар просту хлібину, мовляв, то є тіло боже.
І став Хрисафій усемогутній ворогом йому явним, оскаженівши по такому дарункові, й повів рать невидиму супротиву патріархові Флавіану. Й мав Хрисафій друга щирого — Діоскора, який заступив померлого єпископа олександрійського Кирила. Й було їх троє — Хрисафій, Діоскор та імператор Теодосій Другий, а всемогутня сестра Теодосієва Пульхерія тягла руку за патріархом, бо Хрисафій висотував з константинопольських вельможів і простих городян усі гроші, щоб платити дань київському Великому князеві Аттілі.
В літо 447-е
Місяця березоля
Сього найменше сподівались при дворі костянтинопольського імператора. Гунський цар Аттіла воював десь далеко на півночі, біля Холодного моря. Воював, і візантійські послухи й вивідники пильно стежили за його кожним кроком. А тут раптом опинився на Істрі, прийшов сюди з незчисленною раттю й незліченними ладдями, перед сим ущент потрощивши грецькі тагми коло Херсонеса[12] Сарматського. За три сідмиці він одбив у Східної Римської імперії величезну область Сірмію, взяв приступом Нішаву, могутню Сердику й усі городи між Істром та Гемськими горами. Всю Фракію з Мізією разом.
При дворі басилевса знявсь переполох. Основні тагми були зайняті війною в Азії й Африці, й богоспасенний город царів Константинополь лишався геть беззахисним перед всемогутніми гунами. Було навіть дивно, що Аттіла став і не йде через перевали Гем-гори, яка відділяє Полу-нічну Фракію од Полудневої. Недобиті залоги городів причаїлися за Гемом і чекали своєї долі.
Але гунський цар не давав наказу йти до столиці столиць.
Так, імператор Теодосій і всі ромеї добре знали причину сієї навали. Її слід було сподіватися. Виснажена безконечними війнами державна скарбниця була геть порожня. В ній марно було шукати не тільки тих 2100 літрів
