Щиголь - Донна Тартт

— Сумка для моїх книжок, — сказав я після паузи, хоч сумка явно була того типу, з якою мама ходила в крамниці та на базар, ані я, ані жоден інший хлопець ніколи не взяв би її до школи.

Він кинув її у відчинені двері, зморщивши ніс від смороду.

— Фе, — сказав він, помахавши рукою перед носом, — вона пахне, як старі шкарпетки, що тут лежать.

Коли він увійшов у двері й увімкнув світло, я примудрився складним, але спазматичним рухом накинути рушник на картину, отож (я сподівався) він її не побачить.

— Що там у тебе?

— Постер.

— Я сподіваюсь, ти не збираєшся забрати своє брудне барахло до Веґаса. Нема потреби пакувати твій зимовий одяг — тобі не доведеться його там носити. Хоч якщо ти маєш лижі, то забери їх і все, що до них треба. Ти не уявляєш собі, як круто кататися в Тахо, — не те що в тутешніх крижаних маленьких горах на півночі.

Я відчував, що повинен дати якусь відповідь, тим більше що це був найдовший і найбільш приязний монолог, який він виголосив після приїзду, але я чомусь не міг зібрати думки докупи.

Раптом батько сказав:

— Ти знаєш, із твоєю матір’ю було не так легко жити.

Він підняв щось схоже на старий математичний тест із мого столу, ознайомився з ним і кинув його назад.

— Вона ніколи не розкривала своїх карт. Ти знаєш, як вона поводилась. Закривалася наглухо. Викидала мене зі свого життя. Вічно прикидалася святою. Я весь час почувався зв’язаним по руках. Чесно кажучи — а я ненавиджу це казати, — мені стало навіть тяжко перебувати з нею в одній кімнаті. Повір, я не хочу сказати, що вона була поганою людиною. Вона могла бути чудовою жінкою, але через мить раз — і я не знав, що робити…

Я не казав нічого — лише стовбичив там у незграбній позі з вологим рушником у руках, затуляючи ним картину, світло падало мені у вічі, й мені хотілося бути деінде (у Тибеті, на озері Тахо, на Місяці) й не мучитися, шукаючи відповідь. Те, що він казав про мою матір, було істинною правдою: вона часто бувала некомунікабельною, а коли в неї псувався настрій, було важко вгадати, що вона думає, але я не був зацікавлений обговорювати вади моєї матері, у будь-якому разі, вони здавалися набагато меншими, аніж вади батька.

Батько казав:

— …але я нічого не можу довести, розумієш? Кожна гра має дві сторони. І йдеться не лише про те, хто правий, а хто ні. Звичайно, я визнаю, що теж бував винний, хоч скажу, та й ти погодишся: вона вміла переписувати історію на свою користь.

Мені було дивно знову перебувати з ним в одній кімнаті, а надто тому, що він здавався зовсім інакшим: він мав інший запах і зовсім іншу вагу, був гладеньким, ніби вкритий шаром жиру в півдюйма завтовшки.

— Я думаю, чимало шлюбів стикаються з проблемами, схожими на наші. І терплять їх. Але вона раптом стала геть нестерпною й відлюдькуватою, і я відчув, що жити з нею більше не можу, хоч на таке вона й не заслуговувала.

«Авжеж, не заслуговувала», — подумав я.

— Але чи знаєш ти, що зрештою урвало мені терпець? — сказав мій батько, спершись однією рукою об одвірок і дивлячись на мене гострим поглядом. — Чому я пішов від неї? Я хотів зняти трохи грошей із нашого спільного рахунку в банку, щоб заплатити податки, а вона наклала обмеження на кошти, ніби я збирався вкрасти їх. — Він дивився на мене пильним поглядом, чекаючи відповіді. — То був наш спільний рахунок у банку. Одне слово, у мене виникли великі проблеми в житті, а вона перестала мені довіряти. Довіряти власному чоловікові.

Я не знав, що сказати. Про податки я чув уперше, хоч для мене, звичайно, не було таємницею, що мати не довіряла батькові, коли йшлося про фінансові справи.

— Господи, але якою ж вона була злопам’ятною, — сказав він, скрививши напівжартівливу гримасу й, витерши лоба долонею. — Око за око й зуб за зуб. Їй завжди треба було зрівняти рахунок. Бо повір мені — вона ніколи нічого не забувала. Навіть якщо їй треба було чекати двадцять років. А я, звичайно ж, здавався чоловіком поганим, і, можливо, я й був чоловіком поганим…

Картина, хоч і була маленька, ставала дедалі важчою, і моє обличчя заклякло від зусиль приховати мій дискомфорт. Щоб приглушити його голос, я став рахувати іспанською: uno dos tres, quatro cinco seis…

Коли я дорахував до двадцяти дев’яти, з’явилася Ксандра.

— Ларрі, — сказала вона, — ви з дружиною мали тут чудове місце для життя.

Вона сказала це таким тоном, що мені стало гидко, і я не відчув до неї симпатії за це.

Батько обхопив її за талію і притягнув до себе, ніби збирався її розчавити, аж мене занудило.

— Розумієш, — скромно заявив він, — це більше її квартира, аніж моя.

«З тобою можна погодитись», — подумав я.

— Ходімо зі мною, — сказав мій тато, взяв її за руку й повів до материної кімнати, забувши про мене. — Я хочу тобі щось показати.

Я обернувся й подивився їм навздогін, мені стало бридко, коли я уявив, як Ксандра і мій батько облапуватимуть речі моєї матері, але дуже зрадів, що вони пішли, й не став про це думати.

Не відриваючи погляду від прочинених дверей, я обійшов своє ліжко й примостив картину так, щоб її не було видно. Стара газета «The New York Post» лежала на підлозі — це була та сама газета, яку вона закинула до мене в кімнату перед тим, як ми збиралися провести суботу разом. «Ну ж бо, хлопче, — сказала вона, просунувши голову у двері, — вибирай собі кіно». Хоч там були кілька кінофільмів, які сподобалися б нам обом, я вибрав ранковий сеанс із фестивалю фільмів Бориса Карлоффа — «Викрадач тіл». Мама прийняла мій вибір без жодного слова протесту. Ми пішли у «Фільм Форум», подивилися фільм, а по його закінченні пішли в «Мунденс Дінер» по гамбургер — досконало приємний суботній день, попри той факт, що це була її остання субота, прожита на Землі, й тепер мені ставало гидко щоразу, коли я про це думав, адже (завдяки мені) останній побачений нею кінофільм був банальним старим фільмом жахів про трупи та розкопування могил. (Якби я вибрав кінофільм, що його, я знав, вона хотіла подивитися, — фільм про паризьких дітей протягом Першої світової війни, який здобув високі рецензії,