Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

Підняв кулак, і бандит вмить замовк. Я прислухався. З-за стін було чутно, що хтось гучно говорив на зібранні паничів, але слів не розібрати. Можливо, там вирішувалася моя доля, я мусив хвилюватися, про що ж там балакають, але навіть не намагався дослухатися. Будь що буде. Я відчув втому. Господи, я – тихий офісний щур – потрапив у такі ось бувальці, де міг вже купу разів померти, виживав лише дивом, отримував рани та травми, а тепер заморився. Збайдужів. Таке буває. Я бачив у колонії людей, які байдужіли. Вони швидко опускалися на дно, а далі гинули. Бо є такі прокляті місця, де навіть щоб залишатися на поверхні, треба відчайдушно гребти. Так було у колонії, так було тут, на Січі.

Допив чай і пішов у туалет для слуг. Звичайна будка над вигрібною ямою. Цікаво, чи паничі теж ходять у такі, чи для себе зробили щось схоже на каналізацію? З будки почув розмову. Не по-тутешньому, а по-чужинськи, тобто по-нашому. Визирнув, побачив трьох чоловіків у синцях. Сиділи на землі, скуті кайданами. Раби. Що тут роблять раби? А, здається, це лікарі, які оперували Непийпива. Говорили між собою, що, може, і виживе, але шансів небагато.

Я б заговорив з ними, але по мене прибігли двоє джур. Були серйозні і схвильовані. Забрали кинджал і повели. Через браму за Заставу, потім у коло паничів. Вони строго дивилися на мене. Всі ці сотні паничів. Я шукав поглядом Понамку. Он вона. Стояла при шаблі, дивилася грізно. Жива. Потім побачив Яроша, панича з прикордонних башт, який був проти опаничення Понамки. Тепер он стояв роздратований. Між Ярошем та Понамкою стояв Манжела з фортеці Поганих земель.

Я зрозумів, що зараз мене будуть допитувати. Ми не домовлялися з Понамкою, що говорити. То коли спитають, буду говорити правду. Все, як було. Джури поставили мене на коліна. Я присів на п’яти.

– Якщо будеш кламати, будеш вабоєний, – звернувся до мене Манжела. Я схилив голову. – Виповідай, що зранку було?

Я розповів. Все від початку до кінця. Збрехав тільки в одному місці: сказав, що узяти зброю мені наказав Непийпиво. Понамка слухала мене і кивала. Здається, поки говорив все правильно.

– То ти хочеш сказати, що се ти вабоїв усіх цих чужинців? – гнівно спитав Ярош, коли я закінчив. – Десятки братів наших загинули і не змогли вабоїти жодного з чужинців, а якийсь мерзенний слуга самотужки здолав їх! Се кажеш?

– Кажу, що лише слуга я, пане. Пан Непийпиво розсказав мені узяти мушкет, і я узяв. Непийпиво розсказав мені залягти і стріляти, якщо чужинці спробують атакувати фортецю. Я виконав все, що він наказав.

– Чому Непийпиво дуфав тобі мушкет, а не стріляв сам?

– Хіба я можу осягнути задум панича? Моя справа – виконувати, я ж слуга!

– Кламаєш ти, песе брудний!

– Не можу казати супроти панича, – смиренно схилив голову.

– Це не слуга, а змій окрутний! – Ярош вихопив шаблю і кинувся до мене. Я підняв голову і дивився на панича у дивному стані. Наче закляк. Бачив його рухи, Ярош здолав відстань між нами за кілька стрибків, ось вже заніс шаблю.

– Яроше! – гримнув Манжела. – Се слуга брата Набоки.

– Він нам не брат! – заверещав панич.

Понамка вихопила шаблю.

– Образа честі! – закричала моя добра панна у такому гніві, що стала схожа на богиню смерті.

– Се все вона! Вона! Ізрадила Січ чужинцям, ронила братів наших! – відповів Ярош.

– Образа честі! – повторила Понамка і пішла на Яроша. Той повернувся до неї.

– Загамуйтеся! Зараз суд, на суді не можна валчити, – сказав Манжела, але йому довелося ще крикнути. – Загамуйтеся!

Тоді тільки супротивники зупинилися.

– Вона – враз Січі! Потребно розпаничити її і шаблі лишити! – закричав Ярош.

– Цю шаблю мені дав Набока, і я присягнулася не зганьбити його! Хочеш мою шаблю, спробуй забрати! – відповіла Понамка. Ярош несподівано кинувся на неї. Блискавичні удари, вона відбила напад і атакувала сама.

– Переставайте! – крикнув Манжела і став між ними. Шаблі не вихоплював. Але ніхто не наважився рубонути січового суддю. – Той, хто зараз не опустить шаблю, буде вразом Січі!

Подивився на Понамку та Яроша. Важко і розгнівано. Вони опустили шаблі і позадкували, не поверталися один до одного спиною.

– Брате Яроше, твої замьоти зєло нужні. Чи маєш, що приточити? – спитав Манжела, коли побачив, що бійку припинено.

Ярош вийшов у середину кола паничів. Жилавий, сильний, схожий на отруйну змію, що в будь-яку мить здатна завдати смертельного удару.

– Вона – чужинка! Вона прибула сюди на залізній птасі! Що їй тут справувати? Для чого вона стала паничем? Причепилася до брата Непийпива, вандрувала Січчю, жеби вивідати все! А ще слуга сей при ній! – він кивнув у мій бік. – А потім вони приспєлі на Заставу. Вона сповістила чужинців, і ті валчили, вабоївши багатьох братів наших! Опісля сього не угонзнула вона, а залишилася, жеби згладити Січ! Як так могло статися, що загинули всі паничі, опроч неї? Ще є Непийпиво, який язвен барзо. Жодного послуху не залишила! Нужня вона, дуже нужня! Мусимо потребити її, доколя вона не потребить нас!

Ярош повернувся у коло.

– Чи є тобі, що тушити, брате Набоко, – спитав Манжела.

Понамка вийшла на середину кола.

– На брехню важко відповідати, але ще важче відповідати на зухвалу брехню. Те, що сказав він, – Понамка кивнула у бік Яроша, – маячня. І я нічого не буду відповідати на неї, бо слова вони однакові, хоч брехливі, хоч правдиві, вони звучать однаково і вимовляються однаково. То я казатиму не про слова, а про справи. Дехто з вас бачив, як я заслужила право стати паничем на прикордонних баштах. Я чесно вбила чудовиськ. Багато з вас бачили мене під час битви з дикими. Я розповіла вам про те, що відбувалося тут, ви на власні очі бачили наслідки. А тепер кожен з вас зможе зрозуміти, чи є у звинуваченнях Яроша хоч дещиця правди, чи це нахабна брехня слабака.

Понамка повернулася у коло. Манжела озирнувся.

– Що ж, браття. Чи бажає хтось ферувати?

– Я бажаю, – підняв руку один з паничів. Здається, його звали Зубатий, він був теж з прикордонних башт. Вийшов, утер свої розкішні вуса. – Давно вєдаю брата Яроша і трохи брата Набоку. Але серце моє крається, бо після того, що тут пролунало, не бути їм вже братами. Хтось померти має. Але я не знаю, хто. Я вірю словам брата Яроша. Але я бачив, як брат Набока заслужив опаничення. І я бачив, як валчив він з дикими. Якщо