Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

– Я сповістила курінь Деркача. Там рабів повернуть і поженуть сюди. Скоро прийде допомога. А поки треба перевезти Непийпива.

– Краще б не чіпати його, бо важкі рани. Нехай лікар спочатку подивиться, – сказав я.

– А якщо дощ?

– Накажи слугам зробити навіс, під навісом стіл, на нього покласти Непийпиво і охороняти. А потім як лікар скаже.

– Правду кажеш, Красю, – вона швидко наказала, що треба зробити. Кілька слуг помчали до Застави по сокири.

Понамка спитала про полоненого. Я підвів її, почала його допитувати. Але він говорив те саме, що і мені. Дивився на Понамку зверхньо. До першого удару правою. Гепнувся і одразу почав поважати. Навіть намагався улещати. Я все одно тримав його під прицілом, бо анітрохи не довіряв. За деякий час прибув загін з хутора Соломахи. Два десятки паничів і до півсотні джур. Паничі з автоматами. Виявилося, що в них на всіх куренях була сучасна зброя. Понамка пішла їм назустріч. Паничі зістрибнули з коней, почали бігати навколо трупів загиблих братів. Аж ричали від гніву. Ледь не вбили полоненого, у мене забрали зброю, бо я ж слуга, а пістолет не можна брати навіть джурам.

До вечора прибули загони з прикордонних башт, куренів Білика, Деркача, Мухи та Горба. Тіла загиблих паничів сховали у прохолодних підвалах Застави. Чекали на паничів зі всієї Січі. Шепотілися, що таких величезних втрат Січ ще не зазнавала. Спочатку битва з дикими, тепер ось ця бійня на Заставі. Я був дуже зморений, спитався у Понамки і пішов спати.

Вночі мені снився бій. Я знову був зі снайперською гвинтівкою. Стріляв, стріляв, стріляв, вибивав бандитів десятками, але їх не меншало, вони лізли і лізли, насувалися все ближче, вони були вже поруч, я стріляв ледь не чергами, а вони все сунули, аж поки я не прокинувся. Переляканий, спітнілий. Заспокоїв себе, що це був просто страшний сон. Далі все буде добре. Мені дуже хотілося у це вірити.

Я прокинувся, коли вже було світло. Вийшов з хати, щоб умитися, коли побачив, що за мною ідуть троє слуг з прибулих загонів. Я вмився і пішов до Понамки, щоб дізнатися, чи не хоче вона чогось. Троє слуг пішли за мною. Дивилися не те щоб нахабно, але трохи вороже. Біля дверей до башти паничів стояли джури. Я сказав, що іду до Набоки. Один з джур побіг всередину, згодом повернувся, і мене пропустили. Слуги залишилися на вході, але до Понамки мене повело двоє джур. Біля її кімнати сиділо троє паничів. Я зайшов всередину. Понамка якраз відпрацьовувала удари, розминала ліву руку, синці з якої вже майже зійшли.

– О, Красю, привіт. Якраз подумала, що хочу їсти, – вона була весела та бадьора.

– За мною ходять. Слуги і джури. Що трапилося? – я був стривожений.

– Не знаю, за мною теж. Але то неважливо. Рабів повернули, там виявилося аж троє лікарів, вони прооперували Непийпиво, вийняли кулі. Кажуть, що в нього є шанс вижити. Він міцний, я вірю в нього.

Я хотів спитати, чи виживемо ми, але не став. Такі розмови вести краще у чистому полі, без жодних свідків. Вийшов, джури провели мене до входу, слуги до хати з припасами, там узяв на сніданок Понамці копченої риби, хліба, пива та горішків у меді, з чим повернувся в супроводі конвою. Понамка все швидко з’їла і відпустила мене. Я пішов. У дворі побачив, що тіла паничів виносять з підвалів. Самі паничі і несли тіла вбитих товаришів. За стіною вже нагорнули великий курган з дров, на який складали трупи. Згори паничі, знизу джури, слуг вже закопали просто в полі, та їх серед вбитих було небагато. А ось паничів я нарахував 72 і більше сотні джур. Дуже багато. Між тим до Застави продовжували з’їжджатися загони з куренів. Ці вже були без вогнепальної зброї, лише з шаблями та списами. І взагалі, вогнепальна зброя зовсім зникла, мабуть, її сховали у підвали. З автоматами були тільки паничі та джури, які чергували на ріці. Готові були зустріти нових гостей.

Останнім до Застави прибув загін з фортеці Чорних печер. Усі паничі вийшли з стіни і стали навколо кургану з дров. Біля двох сотень паничів і кілька сотень джур. Вийшов вперед Манжела, отаман фортеці у Поганих землях.

– Була борня, і загинули брати наші. Жоден не звонпив, не згонзив! Всі язвени спереду. Валчили і загинули анімушно, як те і належить козакам славним! Радо зустріне Ісус Кривавий нових козаків свого воїнства янгольського, прийме братів наших Небесна Січ! Слава Ісусу Кривавому!

– Слава! – закричали паничі.

– Жегнайте, браття, нехай шлях до неба вам буде латвий!

Манжела махнув, і кілька паничів підпалили дрова. Вогонь швидко розбігся курганом і за хвилину вже палав у повну міць. Паничі стояли понурим колом поруч, не відходили, хоч жар припікав та й пахло неприємно. Паничі терпляче чекали, поки перегорять дрова і тіла. Потім розвіяли попіл у степу, лісі та на ріці. Після цього, зазвичай, мали би бути поминки, але ніхто не накривав столів і не чутно було, щоб смажили кабанів.

– А тепер слуги нехай йдуть, – наказав Манжела, і всі слуги похапцем побігли до Застави. Я теж. Помітив, що троє слуг так за мною і чатують. Пішов на кухню, спитав чаю. Мені налили кухоль. Відчував погляди. На мене дивилися як на небезпечного чи підозрілого. Не розумів чому. Краєм вуха чув якісь розмови, але коли підходив, то слуги замовкали і розходилися. Намагалися триматися від мене на відстані, окрім тих трьох, що ходили за мною, схопившись за руків’я кинджалів. Сів пити чай, помітив, що частину слуг роззброїли і зігнали всередину двору. Серед них був і Сашко. Поранений у плече, сидів тепер, похнюпивши голову. Так розумію, що це були ті слуги, які поскакали з паничами на пристань, а потім врятувалися від знищення. Мабуть, тепер їх підозрювали у зраді, а це був страшний злочин на Січі. Намагався не думати про їх долю, смакував чай, хоча який там смак, коли тхнуло паленим м’ясом.

– Слухай, а що робиться? – спитав полонений бандит. Він сидів зі зв’язаними руками, весь у синцях. Хтось із паничів добре його побив.

– Закрий рота, – сказав йому, бо не хотів говорити.

– Дарма ти