Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк
Із ядучо-салатної дерев’яної веранди, прилаштованої до добротного цегляного будинку, вийшов немолодий уже чоловік з трохи одутлим обличчям, у чорних дерматинових босоніжках і рудих шкарпетках з дірками на великих пальцях, у колись, напевно, синіх, а тепер сіро-буро-малинових спортивних штанях і бежевій футболці із зображенням німецької рок-групи «Skorpions». Ганноверська п’ятірка застигла у таких позах, наче оце зібралася зіскочити з футболки (явно секонд-хендівської) і чимдуж дременути світ за очі. Ніка спробувала уявити, як цей чоловік танцює під хард-рок, і мимоволі усміхнулася.
– О! Здрастє-мордастє! А це ще що за чудо-юдо із залізним кулком на брові? І нема чого тут зуби показувати. Я нічого не купую, маковиння не продаю, пророчиць не слухаю, в секту не запишусь, – незадоволено пробасив чоловік. – Ходять тут усякі… Як не босота, то бідота, як не сектанти, то наркомани, як не гадалки, то брехуни. Ти їх за ворота, а вони в двері, ти їх за двері, а вони у вікно. Вчора тільки вигнав одну, ниньки друга прителіпалася. Мо’, ти заодно з тою цілителькою-молителькою, яку я кропивою трохи уму-розуму повчив? Га?
– Я Вероніка…
– То й шо? Мо’, та, друга, була Анжеліка. Або Ганька, або Манька.
– Не знаю я ніякої Анжеліки. І Ганьки-Маньки не знаю. Мене звати Вероніка. Вероніка Величко…
– То й шо?
– Тут… мої родичі… Здається… Я була в сільраді, і мені там сказали, що… Ви хіба не Макар Трифонович?
– А як здається, то хрестися! – Бас раптом нервозно перескочив на фальцет. – Та коли б ти була мені навіть сьома вода на киселі, то я б тебе знав. Знав би, кажу! Величко вона! То й шо? Величків у світі – як того маку в різдвяній куті.
– Мою маму звали Вірою… Вірою Трифонівною …
– Авжеж! А твоя бабця – королева Англії Єлизавета Друга! До чого тільки ці наркомани не додумуються, аби тільки щось вициганити! Ах ти ж… Геть з двору, бо собаку спущу! А моєму собаці все одно, чию дупу кусати – королівську чи наркоманівську. Лічу до трьох – і спускаю пса з ланцюга! Чуєш? Раз… Два… Два з половиною…
Собака люто рвався і надривно гавкав, готовий не те що покусати, а й роздерти на шматки не вподобану господарем зайду. Ніка раптом відчула в роті гірко-солоний присмак сліз. Сльози стікали вниз, у груди, в ямку, і утворювали там клубок. Клубок намотувався, намотувався і зрештою став таким великим, що не вміщався у грудях. Ось-ось він міг лопнути, як надто роздута повітряна куля, чи навіть вибухнути, як граната. Ніку знудило. Ледве стрималася, щоб не виблювати на вимощену бруківкою доріжку, просто на зашмуляні спортивні штани, на дерматинові босоніжки, з-під яких нахабно стирчали жовті нігті великих пальців.
Чоловік ще раз показав рукою на вулицю, а тоді схопив її за плечі, повернув обличчям до воріт і штовхнув уперед.
– Не смійте! – спалахнула і вдарила його по тлустих пальцях. – Не смійте до мене торкатися! Бо будете мати справу з міліцією!
Це була захисна реакція, звісно ж, ніяку міліцію вона б не покликала. Та й де вона, та охоронниця людського спокою? Агов!! Міліціє! Ти де?! Але чоловік враз осікся, заметушився, підтягнув штани, затарабанив пальцями по рок-групі, ніби нагадував їй, щоб була насторожі, і почовгав до будинку. Ніка вийшла за ворота. Зупинилася, вдарилася лобом об залізний стояк. Чого вона сюди їхала? Якого дива сподівалася? Дурепа! Яка ж вона наївна дурепа! Казали ж їй, що нічого вона тут не знайде.
Тепер на місці удару болюча ґуля – якраз над правою бровою, над мініатюрним срібним пірсингом. «Залізне кулко на брові». От бовдур! Рок-хардист чортів! Це «кулко» – єдине, що залишилося від її епікіровки під час першого походу до Краскова. Все викинула, а пірсинг залишила. Сама не знає чому. Просто сподобалося.
Помацала ґулю холодними пальцями – здається, за ніч вона таки добряче набрякла, стала ще більшою. «Відстовбурчилася, як ріг у Єдинорога», – подумала Ніка і розплющила очі.
Недарма їй наснилася вода – навколо хлюпають і червоно поблискують під першими променями ще невидимого сонця дрібні хвилі. Вона ж і справді у човні. Човен біля самого берега: три чверті його у воді, чверть – на суходолі, в сірому, перемішаному з висохлим мулом піску. Старезний, почорнілий від часу, без жодного натяку на вітрила, зі свіжими латками смоли на облізлих боках, з пласким дерев’яним днищем, встеленим несвіжим, майже на тирсу перетертим сіном. Сіно віддавало різким запахом риби – вочевидь, господар цього плавучого раритету зовсім недавно вирушав ним на рибалку. Може, навіть вчора. Отже, сьогодні вранці він смакуватиме своїм уловом. Чи вже смакує? Он одна з хат поблимує жовтим вікном. Мабуть, хтось готує сніданок.
Ніка проковтнула густу слину, що раптом заповнила рот. Здалося, що вітер доніс до неї запаморочливі пахощі рибної юшки. Заколисаний і приспаний у човні звір, що вчора до самої ночі гриз їй нутрощі і висмоктував сили, також відчув той запах. Він пошкрябав кістлявими лапами всередині запалого живота дівчини і голодним спазмом скрутився під ямкою, на тому самому місці, де ще відучора перекочувалася гірко-солона млість. Звір, мабуть, сподівався, що слідом за ароматом прибуде і сама їжа. Ніка знала, що такого дива не буде. Отже, треба якось обдурити, перехитрити розлюченого шлункогриза. Може, перемкнути увагу з голоду на холод?
Голод – не тітка, але й холод – не брат. Відчула раптом, як затерпли ноги, як задубіла спина – ніби й справді
