Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк

«На якому?» – хотіла запитати Ніка, але змовчала. Хіба він скаже правду? Хто цей чоловік? Не Бог – це точно. Але чи не маніяк якийсь? Назвав її полонянкою. Який же ще полон може бути після того підземелля у стилі ретро? А може, вдарити його по голові милицею і втекти? Втекти… Авжеж… І куди ж це вона забіжить з милицею під пахвою? Чи можна взагалі вийти з цього підземелля, навіть на здорових ногах? Звідки вона знає? Ні, треба почекати.

Сходинки нагору. Звичайнісінький вихід із погреба. Важкі скрипучі двері. Стежка через сад біжить до дерев’яного будинку. Від нього – широка алея, що аж ген упирається в масивну чорну браму. Від брами в обидва боки простягається кам’яний мур. На алеї з-під квадратиків сірої бруківки пробивається прив’яла трава. За дерев’яним будинком – напіврозвалений цегляний, більший, вищий, із кількома обгорілими і вже поваленими кроквами.

Десь вона бачила цей обгорілий будинок, цей мур. Але де? Озирнулася. За садком – гора. На горі – височенне самотнє дерево. І його вона бачила. Що ж це за дежавю таке?

Кімната невелика, але світла. Житло суворого аскета. Дерев’яне ліжко, стіл, стілець, невеличка шафа з книжками. На покуті – ікона. Єдина естетична дрібничка – пейзаж на стіні, навпроти вікна: осінній сад у сонячних тонах. Рамка – темна, мабуть, дубова. У такій самій той портрет дівчини у підземній кімнаті, за погребом.

– Лягай! – наказав таємничий конвоїр. – А я зараз чаю принесу.

Ніка прилягла. Нило плече, боліла нога, трохи паморочилося в голові, лякала непевність. Де вона? З ким? Чого чекати? Заплющила очі. Але голосне нявкання змусило розплющити їх. Смугастий кіт з надірваним вухом і обскубаним хвостом уважно дивився на неї жовто-зеленими очиськами.

– Чого тобі? – запитала Ніка.

Кіт ще раз нявкнув і скочив на ліжко, довірливо тернувся, ніби вони давно знайомі.

– Ти мене знаєш? – здивувалася Ніка.

Кіт лизнув їй носа.

Мозок запрацював чітко, як годинниковий механізм. Ніби стрілка, що чогось було зупинилася, раптом зрушила з місця і побігла по циферблату, хвилина за хвилиною почала відтворювати той ранок, коли вона вийшла на цю гору і побачила це дерево.

Вона пливла у човні. Чи, може, летіла? Легкий старенький вітрильник ледь торкався темної води – мінливо-сірої (від сріблястого до майже чорного), маслянисто-густої, як ртуть. Вітер штовхав її у плечі, роздирав крижаними тонкими кігтями шкіру на спині і пробирався аж під ребра. Розуміла: щоб врятуватися від цього безжалісного пірата, треба було б зупинитися, впасти на днище і накритися твердим зеленкуватим брезентом, зібганим он на кормі. Але вдіяти нічого не могла – це не залежало від неї. Абсолютно! Потужний потік важкого, набряклого вологою повітря, яке щосили шпурляла стихія, до хрускоту напинав пурпурове вітрило, і вода, як легеньку трісочку, несла човен тільки їй відомим шляхом.

«Я наче Ассоль, – подумала Ніка. І тут же сама собі заперечила: – Яка там Ассоль? Крижана статуя під вітрилом!» Справді, пронизана холодом, вона все більше застигала, кам’яніла. Не могла ворухнутися, стояла і дивилася на ідеально рівну водяну гладь, що пульсувала, переливалася, змінювала колір під блідим, анемічним світлом щербатого місяця.

«Яка дивна річка», – знову подумала.

«Річка?» – голосно плюснуло десь зовсім поруч, і ледь помітна тінь ковзнула по воді праворуч від човна.

Ніка повернулася на ту з’яву, хитнулася і ледве встигла вхопитися за трос, щоб не впасти за борт. Вітрильник зі скреготом перехилився, темне плесо під ним збурунилося, почало викривлятися, підійматися від берегів до середини, аж поки по всій довжині течії не утворився горб. Сіра гладь води тріскалася, ділилася на рівні зубчасті пластини і за мить перетворилася на риб’ячу луску.

Човен уже мчав по спині величезної рибини. Розтинав її гострим днищем, як ковзаняр лід. За човном яскраво кривавився тоненький слід – ніби то тягнулася нитка з розірваного пурпурового вітрила. Мабуть, рибі боліло. Вона пручалася, вигиналася і щосили розхитувала утлу посудину, щоб зіштовхнути, скинути її з себе. Але вітер, що переходив у бурю й аж ревів, ще дужче напинав вітрило, готове вже тріснути під його шаленим натиском, і гнав його далі й далі, вздовж лускатого, вигнутого дугою хребта.

Ніка глянула вдалину і вжахнулася: там окреслився обрис великої лискучої голови, зблиснули круглі фари очей, відкрилися, хижо відстовбурчилися від лускатого тіла і конвульсивно затріпотіли яскраво-червоні зябра. Ще мить – і рибина проковтне її разом з вітрильником, запхає у своє величезне ненаситне черево. По спині, скутій льодяним панциром, скотилися гарячі горошини поту. Бронхи, забиті вологим вітром, вибухнули надривним кашлем. Слідом за кашлем почувся голосний виляск – ніби рибина вдарила хвостом по воді. Ніка озирнулася, але хвоста не побачила. Зате почула, як зразу за виляском пролунало незадоволене, сердите і водночас якесь жалісливо-ображене нявчання. Вона сапнула ротом і полегшено зітхнула: це був сон, просто дивний сон.

«Сниться вода – прийде біда, – тихо долинуло здалека, з якогось закапелка пам’яті, тривожне і сумовите. А за ним – трохи голосніше, підбадьорливе: – Ой не слухай, Невеличко, тих забобонів. Як тільки прокинулася, зразу ж подивися на вікно і тричі прокажи: “Куди ніч, туди й сон”. Він зразу ж забудеться і ніколи не збудеться».

І раптом притишені напівзабуті жіночі голоси хутенько-хутенько покотилися назад, у свою часову схованку, як дві круглі горошини у стручок. Замість них озвався чоловічий – спочатку господаровитий, впевнений, начеб для фасону штучно занижений аж до басу-профундо. Але за мить роздратування вибило його з цього регістру і він зірвався на пронизливий фальцет.

Коли ж це вона його чула? Та ж зовсім недавно!